Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Ти так говорив? А що ж пан Аксак на це?

- В письмi святiм говориться, що легше верблюдовi крiзь iгольне вухо перелiзти, чим богачевi до небесного царства дiстатися. Таке i тут. Багато причин, багато вимiвок, побоювань, застережень, щоб не дати. Вони люблять, коли їм казати: "на!", а не люблять слово "дай!". Та я цього не пускаю з ока i невпинно буду говорити своїми резонами, поки не доб'юсь до пуття, бо "толците, а отверзеться вам".

- Ти, Петре, гарно сповняєш свою мiсiю. Лише ти знай, що як будеш дуже у їх кишеню лiзти, то тобi подякують, заки ще ти сповниш свою другу гарнiшу мiсiю.

- Не боюсь цього. Вже пан Аксак хотiв мене прогнати за те, що хлопцям про запорожцiв толкував та про панськi бездiльства говорив, та вельможна панi за мною заступилась i говорити собi про це не дала.

- Вельможна панi? - О. архiмандрит подивився значуще i суворо на Петра: - Петре, пам'ятай на шосту заповiдь! - i погрозив йому пальцем.

- Преосвященний отче! - говорив Петро, смiючись. - Я не промiняв би одної моєї Марусеньки за сотнi вельможних павичок.

- Ось воно як! Гарний ти чоловiк, Петре. Хай тебе Бог благословить. - Архiмандрит обняв його i цiлував, мов сина. - Я тепер догадуюсь, що ти вже жонатий.

- Я ще не жонатий, а лиш заручений. Ваша милiсть зволив менi перепинити весiлля, взиваючи мене сюди, i я вiдложив його на пiзнiше, коли сповню мою мiсiю.

- Жертва твоя велiя, i Богу угодная єсть.

- Прошу, ваша милiсть, коли ми вже за те зговорились, як довго ще я мушу тут сидiти?

- Твоя праця на роки. Як повчиш цих хлопцiв довший час, то не лише що їх з'єднаєш для нас, але Аксаки будуть тобi зобов'язанi, за ними пiдуть другi вельможi, i наша справа на цiм виграє. Бачу, що отець Дем'ян вмiє людей вибирати, - мистець i знаток.

- Ваша милiсть величає мене, як не знати що. Ще не знати, чи я дам цьому завданню ради. Кiнець дiло хвалить! Я не раз маю вагання, чи не шкода моєї роботи. Я не можу вiчно з ними жити, аж пiдростуть i людьми будуть, бо вiд цього хорони мене Боже. Поки вони дiти, то захоплюються моїми словами. По менi дiстануть iншого вчителя, а може, пiдуть до якого єзуїтського лiцею. А цi добродiї зумiють невдовзi вивiтрити цi православнi народолюбнi пахощi.

- Сину мiй! Як я дивлюся на тебе, на таких, як ти, то серце в менi скаче, душа радiє, заповняє мене надiя - нi, певнiсть, що наша церква, наш народ православний не пропаде, не загине. Ми стоїмо на руїнi i зачинаємо спочатку нашу роботу. Вона не скiнчиться за нашого життя i перейде на грядущi поколiння. Але тi грядущi поколiння благословити будуть наш почин. Ще наш Днiпро-Словутиця чимало понесе благородної кровi в українське море, але на кiстках тих мученикiв встане Україна i засяє своєю красою на усю землю. Україна буде, буде, буде, бо мусить бути. Не пропаде народ, що видає з себе те славне лицарство-козацтво. Ми здобудемо собi волю наукою i мечем, бо iнакше не може бути. Без великих жертв нема свободи, нема волi.

Ця мова, виголошена з такою певнiстю, зробила на Конашевича велике враження. Та певнiсть перейняла i Конашевича. Йому стала перед очi та велична праця, яка стоїть перед українським народом, в якiй мусить брати визначну участь.

Стояли так напроти себе мовчки. Думали за одно i розумiли себе, хоч обидва мовчали.

Петро вже мав вiдходити, як ще спитав архiмандрита:

- А як монахи прийняли цю реформу?

- Так, як можна було передбачити, - бунтувалися. Та вiд чого ж моя прибiчна гвардiя? Я упiрних позамикав у холодну на хлiб i воду, поки не присмирнiли i не приобiцяв кожний зокрема покоритись розпорядкам старшини.

- Я думаю, що багато iз них подякує за хлiб-сiль i вийдуть з монастиря.

- Тi, що прийшли сюди на те тiльки, щоб добре Їсти i пити, а нiчого не робити, хай iдуть зараз, бо менi таких не треба.

Як Конашевич вернув додому, завважав у цiлiм домi метушню i якесь приготування до чогось важного.

Антошко сказав йому, що завтра мають приїхати якiсь великi гостi аж з Польщi. Якийсь великий пан, лише не знав, як його назвати. Вiн тут, у Києвi, має пересидiти кiлька днiв.

Те саме довiдався Петро вiд Аксака. Мав приїхати польський вельможа пан Хлоднiцький, сенатор Речi Посполитої, з котрим Аксак колись давнiше приятелював. Вони вже давно не бачились. То великий дук, статиста, королевi рiвня.

Аксак став натякати Петровi, що з цим магнатом треба дуже вважливо говорити, щоб його найменшим словом не вразити. Коли Петро йому сподобається, то може йому дуже помогти в кар'єрi, бо вiн має великi конексiї з панами.

- Я можу за той час цiлком йому не показуватися на очi, можу навiть з дому де подiтись, а коли б конче випало з ним говорити менi, то говоритиму так, як пристоїть говорити з чоловiком старшим i таким достойником. Але я нiколи не думав i не думаю робити у Польщi кар'єри. Там, у погонi за кар'єрою, я мусив би виректися своїх iдеалiв i дiйшов би, може, до становища сотника надворних козакiв у якого вельможi. Вже волiю бути i меншим, та коли б лише мiж своїми.