Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Панi поглянула на Петра i мов кисле яблуко вкусила. Усiм не подобався його чорний оселедець, закручений за вухо.

Зараз стали приносити страви, яких Петро навiть не знав, як звати. Було тут стiльки всiлячини, що вистало би на пiвчети. При їдi не говорилося нiчого. Всi мовчали, мовби їм роти на колодку позамикав. Доперва, як принесли вино та мед, розпочалася розмова. Петро пив дуже мало, так, що аж вельможнi це завважали.

- Чому вашмосць так мало п'є?

- Не привичний до напиткiв.

- Я чував, що козаки чарки не цураються.

- Як котрий. Та все ж лише в хвилях, вiльних вiд працi, а вже у походах не вiльно пити пiд строгою карою.

- Я цього не знала, - каже вельможна. - Навпаки, менi говорили, що козаки лише тим i славнi, що здорово п'ють.

- Воно так є, як я кажу. Я придивився тому i на Сiчi, i в походi. Правда, що козак, видiставшися iз Сiчi, вмiє добре забавитися i загуляє, а з того вийшла лиха слава у ворогiв козацтва.

Панство звели розмову на останнiй козацький похiд на татар, в якому Петро був. Петро розповiв усе. А говорив вiн так ясно i складно, що всi з захопленням слухали. Про себе не згадував нiчого, начеб його там не було.

Особливо обом хлопцям це оповiдання дуже подобалося. Вони так заслухалися, що про все забули i лише дивились на Петра, мов на образок.

Завважив це Петро i заговорив до них:

- Вiд завтра, мої паничi, зачнемо вчитися.

Хлопцям це не подобалось, бо їм усяка наука була осоружна.

На те каже панi:

- Ми перед тим мусимо обговорити спосiб, в який та наука має вестися, щоб потiм не було непорозумiння.

Так минув перший обiд. Петро вклонився i вийшов у свою кiмнату. Усе, що тут бачив, йому не подобалось.

"Їдять стiльки, що пiв голодної чети поживилося би. Їдять погано, що чоловiка у горлi пече, а в шлунку давить. П'ють здорово, а козакiв називають п'яницями. Панство видає грошi, зiбранi кривавим потом своїх пiдданцiв. Людська бiда i горювання їм байдуже. Та ще та дурна гуска хоче до науки моєї мiшатися та якiсь плани складати. Чи я те все видержу довго, чи не плюну на все та й махну на Запорожжя? От мене отець архiмандрит у золоте ярмо впряг. Спасибi за ласку! Що вiн у менi такого побачив, що аж до цього мене вибрав? Таж це мiг зробити який перший-лiпший бакалавр. Що ж менi тепер робити? Якби я був вiдразу сказав: отре-цаюся, то-що iншого. Але я згодився i дав себе сюди завести. Тепер нiяково завертати. Я мушу усiм показати, що до чого, раз вiзьмуся, того мушу доконати, щоб свiт мав провалитися. Хай знають, що я Сагайдачний. Я мушу тут остатись, хiба що самi мене проженуть, а за це не важко. Зараз завтра, коли ця пава схоче менi давати науку, то, може, не втерплю, а скажу їй слово правди, а потiм подякую, а може, менi подякують".

А панство говорили мiж собою про Петра таке:

- Йому ще багато треба оглади товариської, - говорила панi, - щоб мiг i знав на покоях повертатися. Ще дуже вiд нього козацьким кожухом заносить. Не знаю, чи не буде вiн для наших дiтей загрубий, та i їх самих не помужичить. Але нiде правди дiти, це дуже гарна, зразкова степова квiтка.

- Я лише то знаю, що по-латинi говорить краще єзуїтського патра. Що за класична форма кожного речення! Я переконався, що в Острозi вчили його добре. Його нескладному поведенню нема чого чудуватися, бо вiн прямо iз степу до нас прийшов. По часi то все змiниться на лiпше, як тут побуде.

- Я лише боюся, щоб нашi дiти не набралися вiд нього простацьких манєр, та щоб їх дуже тим козацтвом не заразив. Я би цього не пережила, коли б мої дiти по примiру тiльки шляхетських авантюристiв на Сiч чкурнули.

- Ти без потреби побоюєшся. То ще дiти, i навiть не зрозумiють цього. Я завтра напишу, що їх має вчити, та й годi.

- А я все-таки для мого супокою прикажу охмiстровi, щоби при науцi був присутнiй i на все уважав.

- Конашевич на це не згодиться, я це знаю, бо i я би сам не згодився. Подумай. Вiн острозький академiк з вищою освiтою. А охмiстр? От собi вивчений песик, що гладко танцювати вмiє, а освiти у нього нема жодної.

Як лише Петро ввiйшов до своєї кiмнати, прийшов за ним Антошко. Вимитий, обстрижений, зачесаний, одягнений в широкi штани, обутий i в синьому жупанi, пiдперезаний червоним пояском. Видно, що в чоботях нiколи не ходив, бо ступав по помостi, мов спутаний.

Антошко горiв з радостi. Вiн припав до Петра i став його сердечно по руках цiлувати, а далi впав навколiшки.

- Зараз устань! Чого ти, хлопче, такий радий?

- Бо вже не буду босий ходити, i кухти не будуть мене поштуркувати, а вошi -їсти. Тепер я буду пановi так вiрно служити, як лише зможу.

Хлопець дивився Петровi у вiчi яснiючими вiд радостi очима.