Еріх Ремарк - Чорний обеліск

Я підводжусь і озираюсь довкола. Кімната моя невелика, з низькою нерівною стелею, однак у ній є все, що мені потрібно: ліжко, полиця з книжками, стіл, кілька стільців і старе піаніно. П’ять років тому на фронті я й гадки не мав, що колись так добре житиму. Ми тоді стояли у Фландрії— то був великий наступ на Кемельберг, під час якого полягло три чверті нашої роти. Георг Кроль другого дня попав до лазарету з раною в животі, а я ще витримав майже три тижні, поки куля не влучила мені в коліно. Потім війна скінчилась поразкою, і я став, нарешті, вчителем. Так хотіла моя хвора мати, і я обіцяв їй. Мати гадала, що коли я стану чиновником, матиму професію і постійне місце роботи, то, принаймні, зі мною нічого більше не трапиться. Мати померла в останні місяці війни, але я все-таки склав іспити і працював деякий час у глухих селах, поки не відчув, що не можу більше втокмачувати дітям те, у що сам давно вже не вірю, і ховати себе живцем серед спогадів, котрі хотів би забути.

Я пробую читати, але в таку погоду не читається. Весна хвилює кров, і в сутінках усе відразу якось губиться. Все ніби втрачає межі, на душі стає тривожно, аж серце завмирає. Я вмикаю світло і відразу ж почуваю себе безпечніше. На столі лежить жовта папка з віршами, надрукованими на машинці в трьох примірниках. Час од часу я посилаю по кілька таких примірників до газет. Газети або повертають їх, або зовсім не відповідають; тоді я друкую нові копії і посилаю знову. Лише тричі мені пощастило дещо опублікувати в міській щоденній газеті, та й то з допомогою Георга, який знає її редактора відділу міського життя. Однак цього виявилось досить для того, щоб стати членом верденбрюкського клубу поетів, який раз на тиждень збирається в Едуарда Кноблоха, в його «Кімнаті древніх германців». Едуард недавно намагався виключити мене з клубу, мотивуючи це тим, що мій вчинок з абонементами аморальний, однак інші члени проголосували проти, заявивши, що я діяв цілком чесно, саме так, як багато вже років діють усі промисловці й весь діловий світ нашої любої батьківщини, — а крім того, мистецтво й мораль не мають між собою нічого спільного.

Я відкладаю вірші набік. Вони раптом здаються мені банальними й дитячими — типовими спробами, які робить майже кожен юнак. Я почав їх писати в окопах, але тоді в цьому був глузд — вірші на якусь мить відривали мене від того, що я бачив, це був маленький острівець опори й віри в те, що по той бік спустошення й смерті існує ще щось. Але ті часи давно минули; сьогодні я знаю, що поряд із спустошенням і смертю існує багато чого іншого, і знаю також, що все це може навіть існувати водночас. Віршів мені більше не треба: в книжках, що стоять у мене на полиці, сказано про все це набагато краще. Але що б з нами сталося, коли б цього усвідомлення було досить, аби відмовитися від того, що робиш? Де б ми всі були? Тому я й пишу далі, хоч дуже часто вірші здаються мені сірими й сухими в порівнянні з вечірнім небом, яке зараз, оранжове, ніби яблуко, розкинулось над дахами і вулицями, заповненими фіолетовим сутінком.

Я спускаюсь сходами вниз повз темну контору і виходжу в сад. Двері у Кнопфів відчинені. В освітленій кімнаті, ніби в палаючій печері, сидять всі три Кнопфові дочки і шиють. Дзижчать машинки. Я

зиркаю на вікно, що поряд з конторою. Воно не світиться. Георг уже кудись зник. Генріх теж, мабуть, шукає відради у своїй пивниці.

Я обходжу сад. Його хтось поливав: земля вогка і дуже пахне. Майстерня Вільке порожня, в Курта Баха теж тихо. Вікна відчинені, напівготовий лев скоцюрбився на підлозі, ніби в нього болять зуби, а поруч мирно стоять дві порожні пляшки з-під пива.

Раптом починає щебетати пташка. Це дрізд. Він усівся на вершечку пам’ятника, якого Генріх продав за безцінь, і співає голосом надто сильним для такого маленького чорного клубочка з жовтим дзьобом. Його щебет, в якому чути то радість, то жаль, бере й мене за серце. Якусь мить я думаю про те, що ця пісня, котра для мене означає і життя, і майбутнє, і мрії, і все незвідане, чуже й нове, для черв’яків, що зараз виповзають із вогкої землі навколо пам’ятника, безумовно, є не чим іншим, як жахливим сигналом смерті від безжального дзьоба дрозда. Однак я не можу нічого з собою вдіяти, пісня полонить мене, розслаблює, і ось я стою, безсилий, самотній і дивуюсь, що не розірвусь або не полину, як повітряна куля, у вечірнє небо. Нарешті я опановую себе і бреду назад садом, повним нічних запахів, піднімаюсь сходами нагору, сідаю до піаніно, б’ю по клавішах, гладжу їх, щоб, як дрізд, виспівати, виплакати те, що в мене на серці,— але з того нічого не виходить, крім безладної мішанини із арпеджіо, модних пісеньок, народних мотивів та уривків з «Кавалера троянд» і «Трістана», які я нанизую одне на одне, аж поки з вулиці хтось не гукає: