А музики тяли тим часом з усiєї сили, парубки й дiвчата танцювади, аж подвiр'я гуло, ясноколiрнi стрiчки маяли в повiтрi, брязкало намисто на задиханих грудях, а з заквiтчаних голiв падали на землю Квiтки, i дiвчата й парубки топтали їх ногами.
Почувши музики й танцi, вся бесiда давно вже вийшла з хати подивиться на молодiж. Старий Сиваш забурчав епершу, що не слiд було вулицi робити в дворi, але мати оступилася за Романа:
- I-i, старий! Мовчи вже! Тiльки сьогоднi дитина прийшла, повеселиться схотiлося, а ти вже й гнiваєшся! Може, вiн собi тут пару знаходе. Давай краще сядемо на призьбi та подивимось, як молодi веселяться, то, може, й ми помолодшаємо.
Пилип тiльки рукою махнув. Старi гостi подивилися на молодiж i почали прощатися, бо вже вечорiло. Молодiж iще трохи потанцювала та й подалася з Двору на вигiн - кiнчати там свято. Дома матiрки й батьки сварилися, що вже вечiр, а дочки й сини не йдуть корiв доїти та товар напувати. Але тим було не до того: Роман послав ще по горiлку, попочастував сього разу й дiвчат, i довго чути було на вигонi музику й спiви, танцi й голосний молодий смiх.
Але Зiнька там не було. Побачивши, як Левантина втекла з танцiв, i знаючи, що в неї в дворi нiкого немає, вiн пiшов до себе на тiк, з току перескочив у свiй садок, а з свого садка в Струкiв,- чи не побачить там дiвчину.
Мати нападається на його, що вiн досi не одружився. А коли ж вiн i справдi собi пари не може знайти? Є й гарнi дiвчата, i роботящi… навiть є й багатi… та все йому не пiд мислi. Йому треба таку жiнку, щоб вiн про все з нею мiг говорити, щоб усю свою душу мiг їй одкривати… А то вiн тут так живе, що нi з ким i поговорити по щиростi. Щоправда, про хазяйство i про все таке можна i з батьком, i з матiр'ю, i з братом розмовляти, так цього йому мало. Йому хочеться все знати, все розiбрати: як воно, i через вiщо, i нащо робиться. Колись заманулося йому вивчитися читати. Так схотiлося, що не мав упокою, аж поки вивчився. Школи в їх тодi ще не було, дак вiн оддав дяковi рублiв iз десять, мабуть, аж поки той навчив його. Тепер Зiнько читав, та тiльки якось не дуже розбира тiї книжки. А хотiлось би йому розiбрати i знати багато… про все… От хоч би й про те - чого так люди живуть? Тут тобi такий убогий, що нiчого їсти, а там такий багач, що грошi мiркою мiряє. Один кривавим потом умивається, та робить, та дбає, а другий, ледащо, лiнується… або ще п'є… а то й красти пiде… Невже не можна кращого порядку завести? Мабуть, про це в книжках пишуть, та тiльки вiн не знає тих книжок. Де ж таки, щоб вони в таке мале село та подоходили? Тут про їх нiхто й не чув. Хотiв Зiнько про це кого розпитатися, дак кого ж? Дяк саме божественне знає; писар - самi волоснi дiла; крамар усе на щотах кидає та записує грошi… до батюшки Зiнько не посмiє пiти, а до вчителя ходив, дак i вчитель же… хоч по книгах знає i всяку науку, а як Зiнько попитався його про своє- як би кращий порядок завести,- то вiн тiльки рукою махнув. "Це,- каже,- не твоєї голови дiло. За порядком начальство доглядає. А ти коли хочеш добре жити-роби, не пияч,-от i все!" Це Зiнько й сам знає, та тiльки що цього мало…
Де ж це Левантина? Чи не в хатi заховалась? А вiн хотiв би погомонiти з нею. Тиха, роботяща, добра дiвчина… I з себе гарна… Якби йому таку жiнку, та тiльки щоб не таку вже… просту… Колись вiн заговорив з нею про дощ, що вiн буває з пари, а вона тiльки засмiялася та й утекла… Як же вiн розмовлятиме з нею про те, що йому душу займає? А втiм… вона ще молода… сиротою по наймах iзросла, нiякої науки їй нiхто не давав. Ще й дивно, що вона такою доброю дiвчиною зросла!.. А якби Зiнько з нею одружився, то, може б, її й читати можна навчити… i до своїх думок прихилити… Так думав Зiнько про Левантину i почав придивлятися до неї, зачiпав її розмовами. Дiвчина червонiла, але розмовляла з ним залюбки. Та Зiнько був дуже несмiливий з дiвчатами i все боявся зайняти Левантину так, як парубки займають тих дiвчат, що люблять.
Тепер йому дуже схотiлося погомонiти з нею… От, щоб хоч забути ту п'яну бесiду!.. Не любить того Зiнько… Але дiвчини нема нiде - нi в садку, нi в дворi. Може, куди пiшла… Зiнько перескочив назад через тин у свiй садок.
Незабаром мати загукала його. Упоравшись по хазяйству, Зiнько пiшов спати в садок,- берiг садовину. Та же тiльки заснути не мiг: все тiї думи його не покидали. Роман… вiн чудний якийсь… не подобалося Зiньковi, що вiн так величається i язик ламає… А про те, мабуть, вiн багато бачив, багато знає. Бо й справдi - по великих городах бував, письма в солдатах навчився. Мабуть, вiн зможе розказати Зiньковi про таке, чого Зiнько сам не здолiє розiбрати. Треба з ним поговорити… Не сьогоднi, бо сьогоднi, мабуть, вiн iще не скоро з вулицi вернеться, а колись…
Читать дальше