Борис Грінченко - Серед темної ночi

- Та сiдай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! - припрохувала мати.

- Вот, я таких страв наєвся у писаря, што вже мине вашої вечерi не хочеться.

Матерi це трохи не сподобалося, що син понижає її страви, але вiн того не помiтив i знов почав розказувати про писаря: як вiн добре живе та як добре бути писарем.

- Та воно добре,- озвався Зiнько,- та тiльки ще краще було б, якби писарi бiльше по правдi робили, а то… он i цей такий, що примiв би - двi шкури з тебе драв би.

- Ну, це, братуха, пустяк дело,- одказав Роман,- на то щука в морi, штоб карась не дрiмал. Кажен з свово ремесла можить сiбє бариш брать.

- Нехай i бариш, та не здирство,- озвався батько,- а то цей був такий харпак, що сiряк на хребтi не держався, а тепер уже бач у якi достатки з тих баришiв убився. Ти б, Романе, краще не водився з ним: вiн тебе на добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть.

- А какоє мине внiманiє до людей? - одказав Роман, здвигнувши плечима.- У нас своя кунпанiя. Ну, што там розбалакувать: врем'я спать.

Забрав одежу i пiшов спати в клуню. Умощуючись на соломi, згадав, якi високi й м'якi подушки, квiтчастою ковдрою застеленi, вiн у писаря бачив. I йому стало заздро, i схотiлося такої саме гарної свiтлицi, м'яких подушок, доброї страви з горiлкою i червонощокої жiнки… А хата батькова здалася йому такою негарною й чужою… та й люди в тiй хатi… Велика штука, що вони йому свої. Коли ж вони такi…мужики! I по правдi врядник та писар з мужикiв смiються, бо вони живуть так, зовсiм "без понятiя, как настоящая необразованная животная". Хiба ж вiн може так жити? Коли ж вiн тепер зовсiм iнший чоловiк став.

Вiн усе думав про це i не мiг заснути. Поруч iз тим, що вiн бачив сьогоднi, згадувався йому город, вулицi з лiхтарями, свiтлицi в палатi, де вiн був за сторожа… цирк - от туди щодня ходив би! А тут ця тiсна хата з лавами, з рогачами..: Цей батько або Денис, що як скаже слово, та так i верне язиком "на верле"… Репа-на мужва - аж смердить! А там, у городi, зовсiм не такi люди.. А дiвчата! I вiн почав згадувати городянських покоївок та куховарок, якi були до його ласкавi… Ах, чорт його знає, Машка, мабуть, плаче тепер!.. (Гляди, що ще дитина буде!..) Та хiба сама Машка? Були й поперед неї…

Устав, не можучи лежати, накинув пiджака i вийшов з клунi. В кiнцi садка, що був зараз же сумежно з током, якийсь чистий молодий голос виводив пiсню.

- Що воно спiва в нашому садку? - подумав Роман, перескочив через тин i пiшов садком. Спiвало не в їх, а в садку в сусiди, в Струка. Роман перелiз i через Струкiв тин i потиху пiшов помiж деревами вниз до рiчки на той голос. Незабаром вiн побачив дiвочу постать. Видно, що прийшла по воду, бо на землi стояли вiдра, але вона забула про їх, причарована цiєю тихою нiччю i нiжно-звабливим плюскотом темних хвиль бiля своїх нiг… Стояла й спiвала.

- Мабуть, Струкова наймичка,- подумав Роман, i йому згадалось її делiкатне обличчя з довгими вiями i тоненький стан,- так вiн тодi в танцi обкрутнув її, обхопивши за стан рукою… Вся зачервонiлася, задиханi молодi груди високо здiймаються… вихопилась i втекла…

Роман тихо-тихо пiдiйшов до дiвчини. За спiвом вона почула його тiльки тодi, як уже бiля неї стояв. Жахнулась:

- Ой боже! Хто це?

Хотiла вже тiкати, але вiн придержав її за рукав:

- Це я… Роман…

- Чого ж це ти… ви тут?

- Послишал, как пойош, та й прийшов.

- Отож! Чого б то ви до мене прийшли!

- Того, што харошiнька! - I вiн хотiв обняти її за стан, але вона випручалася.- Как тiбя звуть?

- Левантиною…

- Харашо! - I таки обняв її й притулив до себе. Але вона зараз одiпхнула його, вирвалась i, покинувши й вiдра, як коза дика, втекла, покрившися за деревами.

"Еч, яка прудка! - подумав Роман.- Моторна! А ловка дiвчонка,- треба б заходиться коло неї!"

Постояв ще трохи, дожидаючи, чи не вернеться по вiдра. Не верталась. Пiшов додому в свою клуню.

Туди ж тим часом прийшов спати Зiнько.

- Я думав, що ти вже спиш, Романе, а ти ще ходиш.

- Не спиться какось.

- От менi часом не спиться. Усе думки обнiмають та й спати на дають.

- Думки? - сказав Романа i Зiньковi на мить здалося, немов сказав, трохи глузуючи: -Што за думки?

- Та всякi… От учора я все думав, як його так iзробити, щоб усiм людянi добре на свiтi жилося? А то от хоч би сказати про землю… Такого народу намножилося i дедалi то все бiльше й бiльше людей на свiтi стає… Людей бiльшає, а землi не бiльшає… Ну, тепер скрутно людям жити, а дедалi - все скрутнiше, все скрутнiше буде… i так колись iзробиться, що не ставатиме людям того, що земля може зародити… Що ж тодi робити людям? Хоч з голоду гинь!