Володимир Дрозд - Пришестя

Наступної весни, першої весни Хлопчика, мати білила до Паски хату знадвору, а колиску повісила на тинок. Бичок-годованець, чухаючи об тина лоба, підчепив ріжками вервечки і з колискою на ріжках почкурив кружкома по нашому просторому дворищу. Мати зойкнула, сполошено закричала, заголосила, збіглися сусіди. Від того багатолюддя, лементу, від плачу Хлопчика в колисці бичок геть збаламутився, виписував по двору коло за колом, вистрибом, поки не кинувся з відчаю у розчинені двері хлівця, у стійло. Колиска зачепилася за лісу ясел, перевернулася, Хлопчик викотився у січку.

Не претендуючи на жодні паралелі, можу твердити, що вдруге, чи уже втретє, я народився в ясельцях…

Осердя, пуп світу — хата. З хати в двері — у сінці. Із сінець двоє дверей — на ґанок і на задвірок. По той бік сінець — хатка і комора. Усе інше, що є в білому світі, — окілля. Над хатою — горище, царство тіней, ночі, моторошної темряви; над горищем, сінцями, комірчиною, хаткою — стріха, темно-корицева, зверху поросла зеленим мохом; над стріхою — димар, над димарем — небо, у небі — Бог.

Кросна, розкладені на коники, победрини, поперечниці, жердки, стояки, літували у темному, таємничому чулані , під стіною, угорі якої — вузенька ляда для світла, віконце, затулене замурзаним склом. Кросна заносили до хати наприкінці зими, коли довшав день і стукали у шибки синиці, віщуючи наближення весни: «Кидай сани, готуй віз! Кидай сани, готуй віз!», а злагідніле сонце проганяло із шибок пишну, узірчасту паморозь, що під вечір знову розмальовувала шибки. Тала вода збиралася на підвіконнях і скрапувала на лави, в підставлені матір'ю кухлики із снарядних гільз, їх майстрував сусідський парубок Семен Будаш, що частенько приходив до сестер гуляти . За розплющеними, сонячного дня, очима шибок, на городах, у дворі навколо тину, на вулиці ще білили пагорби снігу, але зі стріх уже звисали крижані бурульки. Краплі сліз текли по них і падали в ніздрюватий вздовж призьби сніг, зима плакала, передчуваючи весну.

Кросна впливали до хати із чулана, із ночі в день, із зими у весну, схожі на чудернацький корабель, намальований у підручнику сестри Люби, причалювали до світлої, з двома вікнами, стіни, царювали на добрій половині хати, від мисників до столу. Кросна супроводжувала численна свита: берда, веретена, човники, мотовило, сукало, цівки, клубки і пачинки ниток. Усе було давнє, як світ, а може, і ще давніше, медово-коричневе, тепле навіть для ока від рук бабок і прабабок, що їх торкалися, гладеньке, вичовгане долонями. Відтепер, на багато тижнів, життя у хаті крутилося навколо кросен. З клубків, пачинок і веретен накручували на навій основу. Мати з піднятими руками, на яких — пачинок ниток, годинами стояла біля покуття, під образами (я згадую її завжди, коли бачу у Софійському соборі знамениту Оранту), поки навій, поскрипуючи в улоговинах коників, намотував на себе золотаві, у сонці, що лилося з вікон, струни ниток. Ще день-два мати чарувала біля мотузяних ничниць і густого берда, пронизуючи крізь них нитки і натягуючи основу на верстата. А вже рокотало під сестриними, а потім і під Хлопчиковими руками сукало, намотуючи нитки на вистругані із бузини цівки. Цівки наштрикувалися на залізний стерженьок, збоку, біля кружала. Послинивши долоньку, б'єш по лискучому руків'ю, розганяєш кружало, аж дерево навколо залізних вісьок починає диміти. Сукало стрибає по дощатому полу, пальцям, крізь які тече нитка, намотуючись на цівку, стає гаряче, кіт з-під полу кидається на клубок, що метляється по долівці, впивається у нього лазурями, обриває нитку…

Нарешті в один із ранків мати сідає за кросна, бере у руку човничка з цівкою, опускає ноги на поножиці, і кросна оживають: опускаються і піднімаються, стрижучи настояне на пахощах льону повітря, ничиниці, стукає бердо, наче настінний годинник, зі скрипом повертається нижнє воротило, йому слухняно відлунює воротило верхнє, а золотистий човник бігає по сизуватій нитяній основі, як сонце по небу, — од вікна, що виходить у двір, до хлівця, з-за якого сонечко сходить, до вікна на задвірок, крізь яке сонечко прощається, вкладаючись спати.

І тче матінка моя біле полотно дня. Що кросна у нашій хаті, з човником-сонцем, — модель світу, а матір за кроснами — богиня світу, я зрозумію значно пізніше, коли на воротило долі моєї нагорнеться багато сувоїв полотна — із прожитих днів, років і десятиліть. Але Хлопчик усе це уже знає. Якщо не знає, то відчуває трепетною дитячою душею.