Володимир Дрозд - Пришестя

Я прокидаюся. У своєму халеп'янському кабінетику. Шумлять за вікнами дерева у березі Жолудівки, на вербах квилить нічний птах. Пес Жульєн на килимку біля дверей похропує, наче людина, і суче у сні лапами. Примарне місячне світло переповнює кімнату, і вона, здається, ось-ось одірветься од землі, наче повітряна куля. Я відчиняю вікно у сад. Під яблунями в траві шерхотять їжаки. Місяць ще пасе череду зірок на чистій половині неба, але друга половина уже затягнена хмарами, в яких спалахують ще німі, бо далекі, блискавки. Теплий літній вітер, з полів пахне жнивом і дощем. Я запалюю сигарету і вже не сплю до ранку, несподівано яскравого, сонячного, бо хмари відсалютували і попливли у бік Києва — мити чуби міщанам.

Щастя, любов і вдячність до матері нуртують у душі моїй збуреній. Щось таки є у світі, хай наш куций земний розум і не здатен збагнути — що.

Можливо, це теж ілюзія, але щаслива ілюзія, без якої неможливо жити.

Батько відвозив Любу на станцію по голощоку. Сніг, який було випав у листопаді, розтанув, земля взялася мерзлим струп'ям. Віз торохкотів по вибоїстій дорозі, наче трієр на току. Сестра сиділа на краєчку воза біла, аж синя з лиця. Напередодні я сказав їй нарешті про листа, залишеного матір'ю, хоч батько і забороняв мені це робити. Але ослухатися матері, хай і мертвої, я не міг: вона знову і знову нагадувала про нього в снах моїх. Читаючи материного листа, сестра ридала ридма, її відпоювали водою, — уже тоді слабувала на серце. До школи я того дня не пішов і довго брів за підводою, сестру я любив, та й не хотілося вертатись у порожню хату. На клинку поля за Хутором паслися по озимині колгоспні коні. День був хмурий і пронизливо холодний.

— Випустиш корову на озим, — сказав батько. — Тольки наглядай, щоб вовки йой тельбухи не випустили…

Я одчинив хвіртку на город, і корова повільно, злизуючи із закрижавілої землі сухий бур'ян, побрела через сад на озимину. Дорогу вона знала. Я переступив поріг хати. Тиша обценьками здавила серце. Що б я тільки не дав (хоч що я міг дати і кому?), аби з-за комина прошелестів — хай тихий, кволий! — голос матері: «Се бо ти, Володю?» Не прошелестів, лише мишва шкреблася в підпіччі. Крізь давно немиті, зарюмсані шибки вікон цідився грудневий день, але по кутках і навіть під стелею клубками кіптяви висіла похмур. Немає нічого страшнішого, аніж людська оселя, з якої нещодавно винесли ногами уперед господиню. Немає нічого страшнішого, аніж тиша в осиротілій хаті. Я кинувся геть, хряснув дверми, і хатніми, і сінешними, аби відгородитися від важкої, моторошної тиші. Вороння текло над Хутором чорною, болотяною рікою. Зрідка політував сніг, спіймана у долоню сніжинка танула і ставала сльозою. Світ був широкий, але не було у нім гнізда, в якому я міг би згорнутися в клубок, одігрітись тілом та душею і забутись. Мати пішла з цього світу і усе забрала з собою. Лише мене навіщось залишила. Уже на вулиці згадав, що Богулів Володя сьогодні не в школі, застудився в своїх постоликах, хворіє, і побіг до Ольжиної хатки. По її глиняній, притрушеній соломою долівці бігав, тягаючи слідом поламане крило, болотяний кулик. Богулині хлопці пасли влітку людську череду, спіймали калічку в очеретах, відтоді він у них і жив. Я зняв чоботи і заліз на піч, де кашлюкав Володя. Ми довго лежали мовчки, бачилися ж бо щодня і уже про усе, здається, переговорили. Відтак я запитав:

— Що яно луччей: коли батька нема чи коли матка помирає?

— Дурбас ти, калі такоє питаєш, — відповів Богуля.

— А таки луччей, калі матка є, — зітхнув я. — Яна і їсти наварить, і пожаліє, а батько тольки гримає…

Потім ми виривали листки із старого Володиного зошита, майстрували з них паперові літачки, пускали літачки з печі, через комин, а кулик ловив їх на долівці і шматував на клапті дзьобом та кігтиками лап. Про нашу корову на озимині я згадав, коли Ольга вже повернулася з роботи. За вікнами сутеніло. Ковзнув ногами в чоботи і побіг додому. Корови у дворі не було. Не було її і в саду, і на клинкові поля за садом. Серце моє в грудях під куфайчиною тріпотіло, як горобчик чи синичка в долоні. Десь об ту пору вовки вкрали Артемову свиню, продерши вночі благеньку лісу хлівця. Ніби хтось із фермівських бачив удосвіта, а може, дуросвітили люди, як два вовки, вхопивши зубами за вуха, вели її вуличкою у поля. Звісно, втішав я себе, корови навіть вовки за вуха не вхоплять і не поведуть, корова ж бо має ще й роги, та ще наша Лиска, в якої не роги, а гострі списи. Втім, підупадав я за мить духом, вовча тічка і Лиску нашу може загнати до яру, а там уже і насправді — випустити тельбухи. І я побрів довкола Хутора, сторожко вдивляючись у млисту сутінь, що облягала поля.