Володимир Дрозд: Пришестя

Колись на землі існувала біологічна цивілізація прокаріотів, їх зітерли з лиця планети евкаріоти, на цей процес витрачено не менше мільярда літ. Сотні мільйонів років на планеті царювали динозаври. Де ці мільярди і мільйони літ? Що вони для нас живих? Розум зупиняється перед ними, як перед неоглядною і непроглядною гранітною брилою. Колись, якщо моя писанина хоч чогось вартує і хоч хтось із живих нею цікавитиметься, у примітках напишуть: письменник народився в тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятому році, помер — ну, ще не знаю у якому. І оці мої шістдесят, сімдесят чи вісімдесят літ для тодішнього землянина уже будуть таким же непроглядним, німим каменем, як і мільярди літ прокаріотів чи динозаврів. Між тим я справді — жив, жив і відчував кожну мить, кожну годину, кожен день свого життя — як вічність.

Стоячи над рікою чи морем, не забуваймо, що колись кожна краплина цих водяних товщ була дощовою краплиною, у якій віддзеркалювалося сонце. Так і злиток часу минулого колись ділився на секунди, хвилини, дні, він тік, він був живий.

Минулий час — сувій полотна, зітканого із ниток миттєвостей на кроснах всесвіту. І кожна мить для того, хто жив у тому часові, самоцінна і неповторна.

Щойно я процитував сторінку із свого рукопису «Миттєвості життя», повісті про раннє своє дитинство, над якою тяжко працював декілька тижнів. І — припинив роботу, відчувши, що це знову, як і мої попередні намагання написати про той час, — література. Або ще, як полюбляють казати мої деякі велемовні колеги, — красне письменство. Нічого не маю супроти літератури, віддав їй усе своє свідоме життя, розміняв на слова свої найкращі роки і десятиліття. І все ж у літературному плетиві, навіть найвишуканішому, є елемент гри у слова і образи. Можливо, це уже втома на схилі літ, можливо, розчарування у власних літературних здібностях чи у вимушеній фальші суспільної і літературної епохи. Але коли бачиш в уяві зелені хвильки петрушинського кладовища, хочеться писати про людей, які уже — ТАМ, але ще живі у пам'яті твоїй, якомога простіше, правдивіше, без жодної гри в слова і без демонстрації тренованої письменницької фантазії. Як писала б свою єдину книгу життя звичайна людина, ту книгу, яку, за висловом одного з класиків, може і мусить написати кожна людина. Можливо, справді це буде моя НАЙГОЛОВНІША І НАЙПРАВДИВІША книга. Можливо, для того я і народився на Хуторі, в забутому Богом і людьми поліському селі, аби її написати. Можливо, Хлопчик із уже згадуваної фотографії, Хлопчик, якого вже давно нема, бо я нинішній — уже не він, для того і жив, глибоко, трагічно і, не побоюся цього, модного нині слова, містично відчував світ, аби хтось, колись розповів майбутнім людям про його щасливі і стражденні миті, про розбрунькування його юної душі. Не дивуймося письменникові — він сприймає життя, як Книгу. І хто знає напевно: можливо, цей білий світ і ми в ньому — лише КНИГА, яку пише Бог, матеріалізована Його уява?

І ще про одне. Я назвав свою оповідь «Пришестя». Я давно і глибоко переконаний, що з'ява кожної людини на Землі — з'ява Бога. Бо в кожній душі людській — промінчик Його світла. Отже, і кожне народження людини — пришестя Бога на Землю. Інша річ, що не кожна людина спромагається пронести крізь усе своє життя сяєво Боже в душі, збагатити його земним досвідом, земними набутками духовними і повернути дарунок Бога, опісля смерті тіла, до Його небесної скарбниці. Якщо ж не вірити у це велике покликання людей, то навіщо усі наші земні страждання, наші тяжкі ходіння по земних муках?!

Як не дивно, але світ існував ще задовго до моєї з'яви у ньому. Саме з цим, здається, людині найважче змиритися. До усвідомлення, що нас не буде після нас, ми тяжко доростаємо впродовж усього життя. А все ж багато разів у дитинстві спалахував у мені раптовий здогад, що я уже тут був. В один із таких днів ми грали на шкільному дворі в апуку . Збитий із овечої вовни, ударений палицею м'яч жайвороном злетів у синє весняне небо і упав на грядку, нижче спортивного майданчика. Я довго шукав апуку у сухому бур'яні, а коли розігнувся, побачив новими очима продовгуватий, під червоним бляшаним дахом будинок школи, директорів дім на схилі, пласку вершину гори по той бік вулиці, а на вершині гори — церкву із блакитною банею в піднебессі над старезними, кучматими липами.

Дивний то був стан. Час ніби зупинився, заклинило машину часу. Не гойдалася жодна гілка, не ворушилася жодна бур'янина, хоч перед тим був рвучкий вітер, він і зносив апуку. У голові моїй тоненько дзвеніло, гуло, ніби в телефонних дротах, тієї весни до Петрушина додибала нарешті телефонна лінія. Я не розумів, що відбувається зі мною, але напевно знав одне: щось схоже уже було в моєму житті, але не в цьому, в іншому, колись, давно. Так само я грав із хлопцями в апуку біля школи, так само м'яч закотився в бур'ян і так само, розігнувшись, бачив я з подолу гори і школу, і будиночок директора, і церкву по той бік вгрузлої у глинища сільської вулиці. Отже, я не вперше на Землі, і не деінде, а саме тут, у Петрушині. І вже стояла на схилі школа, і стояла на вершині гори церква, а школі нашій і церкві, я знав од учителів, — за сто літ. Але усе те моє колишнє життя — ніби гумкою зітерте з пам'яті, і лише іноді на білій сторінці проступають сліди колись написаного…