Володимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

— Ні.

В роті мені сухо, липко, ноги здригуються. Я боюсь, що в кімнаті Клавдія щонебудь помітить на моїм обличчю, й через те тут же прощаюся з нею. Вона дякує мені за те, що я посидів, і Костя теж, мабуть, навчений нею раніще.

— А щодо нашої розмови, то я завтра ще прийду…

— Добре! — тихо відповідає Клавдія.

Я спускаюся з сходів і їду додому в якомусь на-пів-сонному стані. Нема ні страху, ні жалю, — ніяких узагалі почувань, тільки все чую й бачу, як крізь запону туману. Перед домом я згадую, що в мене може бути тепер Шапочка.

Повертаю назад і йду без мети вулицями. На Хрещатику мене вабить до себе яскряве, сліпуче освітлення кінематографу. Я входжу разом з юрбою, беру білета й довго сиджу в фойє.

Мовчазні миготливі образи на екрані, беззгучні драми безглуздо придуманого життя подобаються мені. Змісту я не розумію, але я з цікавостю слідкую, як фіґури мовчки ламають руки, роблять страшні очі, щось шопочуть одна одній. А в цей час грає казенно-мелянхолічна, бездушна, і теж, неначе мовчазна, музика.

Потім якимсь чином я йду вже Хрещатиком із Нечипоренком. Він оповідає щось, я йому відповідаю. Ми заводимо суперечку про кооперацію та марксизм. Нечипоренко гарячиться й ніби виправдується. Я говорю спокійно, впевнено, трохи вибачливо. І мені приємно, що я так говорю. В мізку ж увесь час, як фіґури карт по довгій грі, стоять одпечатані образи вікна з одчиненою кватиркою, лахматої, сивої течії морозу, білої колиски. То одне, то друге, зміняючись напереміну, без перестанку випливають, зникають, і знову виникають.

Але от я вже сиджу в Нечипоренка в кімнаті. На стінах багато листівних карток з портретами письменників і громадських діячів. Під ними висить рахівниця. Замісць бюрка — ломберний столик. Як у Клавдії, скрізь багато плахт, долі й на стінах. Чисто, дбайливо, любовно вбрана хатинка. Нечипоренко тут, дома, — простіщий, певніщий у собі й через те симпатичніщий.

Ми все змагаємось. За дверима чути шарудіння, шопотіння, тихий, дитячий смішок. Потім з'являються звідти двійко дівчаток з синіми очима, з синіми стьожками в білих косичках, мов льон, у синіх суконках. Вони ясно, трохи соромливо осміхаються, підходять до батька, держачись за руки і скоса позираючи на мене.

— Мої дочки, — каже Нечипоренко, і в його голосі даються чути нові ноти, яких я не чув ніколи в його, ні на зібраннях, ні в суперечках, а його очі стають добрі, майже гарні.

Я знову на вулиці. В очах конячка з обгризеними вухами, течія морозу. Щоб не думати, швидче заснути, я заходжу в аптику і прошу дати мені якогонебудь сонного порошка. Тут же на вулиці біля аптики ковтаю суху облатку, що дряпає горло, й беру візника. Коли я входжу до себе в кватиру, мене вже хитає від бажання спати, й через кілька хвилин я засипаю, як п'яний.

Ввесь ранок я напружено чекаю чогось. По кожнім дзвінку ввесь затихаю й, мабуть, якось дивно дивлюсь на Миколу, що докладає, бо той починає здивовано поглядати на мене.

Після сонного порошка голова важка, і ввесь час мені трохи млісно. Чи це, чи що инше, заваджає мені скупчитись на роботі. Мені в суд сьогодні не треба, але я все ж таки їду туди, блукаю коридорами, утручаюсь у розмови товаришів, і навіть заходжу в якусь салю, де йде суд. Але скрізь мені зараз же стає нудно, наче хтось ножицями відрізує інтерес.

От б'є три години. Я похапцем одягаюсь і майже вибігаю на вулицю. Зупиняючись на кожній східці і глибоко набіраючи повітря, я виходжу по сходах Клавдиного дому. Тхне нафтою, котами, вохкостю, східці запльовані, й мені здається, що мене нудить од цього і трудно дихати.

Перед обшарпаними дверима я довго стою й не в силі подзвонити. Я нічого не в'являю собі, не знаю, що там сталось, але знаю, що тепер рішається все.

Рішуче й сильно смикаю за держальце дзвінка. В ту ж мить чути біжучі, дрібні кроки. Довго крутиться в замку ключ. Двері відчиняються. Силкуючись не дивитись на Клавдію, входжу й починаю роздягатися. Згадавши, що я не привітався, кажу у стінку:

— Добридень! Я просто з суду.

Клавдія не відповідає нічого, й я холону від її мовчання, її лиця я все ж таки не бачу і, проходячи в кімнату, спокійно питаю:

— Ольга Петрівна дома?

— Ні, пішла. На курсах іще. Ми думали, ти пізніще…

В квартирі тихо, як завсіди. В передній кімнаті Костя долі будує ворота з кубиків. Я виразно помічаю, що не чути запаху ліків. Ольга на курсах, Костя грається. Я дивлюсь на Клавдію. Вона похмуро-спокійно, тихо питає:

— Чай питимеш?