Володимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

— Неодмінно. Неодмінно скажу!

Варвара Хведорівна має такий вигляд, що я низько, поштиво вклоняюсь їй і виходжу.

Коли Панас Павлович, нарешті, розуміє, що ми з Шапочкою силкуємося вияснити йому ситуацію, він страшенно, болюче червоніє й, не слухаючи нас далі, вибігає в передпокій. Йому так соромно, що я вже мовчу, відмикаю двері й випускаю його.

— От так дурна й тяжка історія! — кажу я, вертаючись у кабінет.

— Наче якийсь кошмар приснився… — сердито каже Шапочка. — Але ж він усе ж таки хотів убити її, Якове?

— Так, як видно…

— І дурний: не радіє, що так вийшло, а соромиться.

— Тепер, може, вже й радіє.

— Їй-Богу, як кошмар. Приснилось, і вже немає. От тепер я почуваю, як трусяться ноги. Ну-ну!

Вона стомлено сідає, потім лягає на канапу й заплющує очі.

А я ходжу по хаті, стараючися ступати тільки по килимі, й хочу вернути ту радість, яку так нагло перервав Панас Павлович. Але радости немає. Я вдаю, що дуже збентежений історією з Панасом Павловичем, і Шапочка не дивується з моєї мовчазности.

Вранці Варвара Хведорівна телефоном запрошує мене прийти до неї в четвертій годині пополудні в дуже важній справі, яка торкається Панаса Павловича, її та їхніх дітей. В її голосі вчуваються ті самі нотки втоми й чудного спокою, що й учора. Я обіцяю.

Очевидячки, вияснення при свідках, установа нової конституції. Я — свідок із боку чоловіка, а з її боку буде хтонебудь із її приятелів.

Бажаючи бути офіціяльно точним, я входжу рівно в четвертій у їхній передпокій. На порозі вітальні зустрічає мене Варвара Хведорівна. Вона в чорній, глухій сукні, з довгим золотим ланцюжком на всі груди. Вітаючися з нею, я помічаю, що її губи сьогодні не нафарбовані, та що колір лиця недужий, у жовтявих плямках. Одначе вона тримається таксамо рівно, велично, й її великі пукаті очі дивляться на мене спокійно та холодно.

З великим здивованням я застаю в вітальні Олександру Михайлівну. Вона стоїть біля роялю й удає, що вважно розглядає якусь фотоґрафію, тримаючи її обома руками близько коло самого лиця. Зачіска в неї нова, дуже молодить її. Вона одягнена, як у останній час, модно й підкреслено чепурно. Мені це кидається в очі, не вважаючи на надзвичайність ситуації. Кидається в очі також (особливо після обличчя Варвари Хведорівни) її краса, благородна та строга.

Тут же й Панас Павлович, серйозний, внутрішньо схвильований, у сюртуці, з гладенько зачесаною шапочкою волосся, знову з ніжним рум'янцем на чисто виголених щоках. Він, не дивлячись мені в очі, мовчки й урочисто потискує мені руку. Таксамо без усмішки вітається й Олександра Михайлівна. Я мимохіть заражаюсь їхнім настроєм, і мені навіть ніяково, що я не в сюртуці. Вражіння таке, ніби ми зійшлись на читання заповіту.

Їм усім, видно, відомо, що має статись. Варвара Хведорівна запрошує всіх сісти, й перша сідає в фотель біля круглого столу. Я з цього роблю висновок, що вони не ждуть більш нікого.

По деякім досить тяжкім мовчанню Варвара Хведорівна починає безпристрасним, тихим голосом:

— Я прохала б, панове, не дивитись на це зібрання, як на комедію. Я признаю, що все можна було б улаштувати простіще. Але, на мою гадку, шлюб є настільки поважний акт у життю людей, що утворення, чи розвязання його має робитися з цілковитою серйозностю.

Вона бере в руку біля самої шиї ланцюжок і помалу проводить по йому вниз до самого пояса. Ми мовчимо. Варвара Хведорівла приплющує очі, потім знову розплющує їх і тим же тоном каже далі:

— Вам усім відомо, що сталось учора між мною й моїм… чоловіком, Панасом Павловичем. Я вірю, що в його вчинкові не було обдуманости наміру; це було зроблене у стані крайнього піднесення. І все ж таки це примусило мене подивитись на деякі речі з такого погляду, з якого я не дивилась раніще. І це примусило… і я побачила, що ми повинні розвязати наш шлюб. Я запросила вас сюди, щоб поставити умови, чи то пак разом виробити умови, на яких ми можемо…. як личить порядним людям, розійтись. Коли дозволите, я висловлю свої… бажання.

Панас Павлович щось бурмотить і неспокійно ворушиться. Олександра Михайлівна сидить рівно, потупивши очі, щипаючи пальцями кінчик хустки.

— Я насамперед хотіла б, щоб та влада, яка нас поєднала колись, щоб вона ж і санкціонувала наше розстання. Себто, щоб був формальний, законний розвід. Згоджуючись оддати нашого сина Дмитра батькові, я хотіла б, щоб він жив у законній родині. Себто, щоб мій колишній чоловік, Панас Павлович, не вступав ні з ким ні в яке незаконне співжиття.