Володимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

— Сідайте, будь ласка! — таксамо пошепки каже вона й одходить до столу.

Я сідаю на канапі, яка пищить і зараз же впивається в мене чимсь гострим. Клавдія Петрівна стоїть, неначе не насмілюючись сісти в моїй присутности, й міцно стискує руки.

Я схоплюю за дверима сусідньої кімнати шепотіння. Значить, там є ще багато людей. Та, може, ніякої дитини зовсім немає?

— Він спить? — голосно питаю я. І мій голос чудно виривається з шелестячої, шопочучої тиші.

Клавдія Петрівна лякається, і в ту ж мить хапливо, винувато каже:

— Так, спить!.. Але, коли ви хочете…

— Ні, потім! Там хто? — киваю я на сусідні двері.

— Нікого! Сестра та Костя. Вони можуть піти в кухню.

— Ні, почекайте!

Але в сю хвилину чути в тій кімнаті тихі кроки, що ніби прокрадаються, й потім рипучий, обережний голос із коридору.

— Клаво! Ми будемо в кухні!

Таксамо обережно й несміло риплять двері у кухню, й настає цілковита тиша. Клавдія Петрівна машинально прикладає долоні до щоки, як видно, робить зусилля щось сказати.

— Я… не… винна! — нарешті, шопоче вона, жалібно й розгублено усміхаючись. — Присягаюсь життям нашої дитини, я все хотіла…

— Я не обвинувачую, залишіть. Нічого не поможе.

Річ тепер не в її вині. Мене лякає та кімната, в яку я мушу зараз увійти. Як-тільки я переступлю за її поріг, трапиться щось таке, чого я повинен уникати всіма силами.

І тут же мене щось зразу підводить із канапки.

— Покажіть! — брутально, тоном наказу кажу я.

Клавдія Петрівна кидається в сусідню кімнату, обережно, беззгучно відчиняє двері й озирається на мене. Ми маємо вигляд злодіїв, що прокрадаються в чуже помешкання. Крізь напіврозчинені двері мені видко краєчок дитячого ліжка.

Рожевий, ніжний сутінок, тиша, злодійкуваті кроки, побожні рухи Клавдії Петрівни, загадкова непорушність білої закутаної, колиски.

Я мимохіть теж ступаю навшпиньках. І те, що я так іду, та ще, може, щось у моїй постаті, чи в лиці, надає тепер рухам Клавдії Петрівни більш певности, строгости. Вона робить мені знак підійти ближче і злегка підіймає покривало над ліжечком.

Підходжу й зазираю. Серед чогось білого невеличка, рожева, в долоню завбільшки пляма. На плямі невиразно вирисовується ротик і ніздрі. Пляма лежить зовсім непорушно, тихо. Я довго дивлюсь на неї, й, дивна річ, моя напруженість і підняття падають помітно. Нічого таємного, особливого, хвилюючого, — звичайне личко звичайної дитини. Я відходжу й сідаю на стілець біля стіни. Клавдія Петрівна спускає покривало й теж сідає.

Тепер я бачу, що рожеве світло йде від лямпи, обмотаної прозорим, рожевим папером. Але воно не в силі прикрасити бідности хатинки. Тут шпалери, навпаки, рожеві з синіми квітками. Подекуди папір одстав од стіни, роблячи міхурі, як на тілі від попечення. В кутку підозрілі, темні плями, — вохкість, мабуть. Занадто тепле, вохке, густе повітря. Ввесь час настирливо пахне білизною, милом і ще чимсь солодкавим, неприємним.

Я встаю, — мені більш нема чого тут робити. Клавдія Петрівна теж підводиться, наводить на мене скла пенсне й несміло питає:

— Ідете?

— Так, треба! От, Клавдіє Петрівно, тут поки-що на перші видатки… Треба б иншу кватиру і взагалі…

Я кладу куверту з грішми на стіл і виходжу в першу кімнату. Ступаю вже не навшпиньках. Клавдія Петрівна простує за мною й таксамо обережно та беззгучно зачиняє двері. Зупинившись біля порогу, вона притуляє голову до одвірка й починає зтиха плакати.

— Ну, от, це вже зайве! — з досадою кажу я. Бувайте здорові, Клавдіє Петрівно, я не маю часу!..

Вона не бачить моєї простягнутої руки і плаче ще дужче.

— Та в чому річ? Через що сльози? Плакати треба було раніще. Ну, до побачення, мені треба…

Плач переходить уже в тихі ридання. По кожній моїй репліці він побільшується. Клавдія Петрівна виймає звідкись зза коміра хустку і притуляє її до лиця, ввесь час здригуючи плечима й головою.

— Це незрозуміле й нудно, Клавдіє Петрівно! В чому річ, скажіть, принаймні!

Новий вибух ридань і тільки один згук: «О-о!.»

— Ну, я йду!

Повертаюсь і рішуче простую до дверей.

— Почекай! — мокро, схлипуючим шопотом говорить Клавдія Петрівна й похапцем, обома руками, як діти, витирає хусткою лице.

— Тільки, будь ласка, без сліз і загадкового мовчання на мої слова! Коли ви хочете щось сказати, то на це є людська мова. Я вас слухаю.

Клавдія Петрівна довго й помалу крутить головою, не кажучи ні слова. Потім гугнявим од сліз голосом каже:

— Як це жорстоко! За віщо?