Володимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

Коли я кінчаю, вона довго, задумливо мовчить.

— Так, це трохи инакше! Але все-одно погано. Ну, годі про це! Колись иншим разом.

Потім ми довго й мирно балакаємо про инше. Шапочка не сердиться, не дратується; в її голосі чути втому й сум.

— Мені хочеться співати… — каже вона й іде в вітальню.

І цього вечора вона співає з репертуару Семена Семеновича старі народні українські пісні, подібні до серенад. Я заражаюся сумом її голосу й гарною, лагідною тугою простих, як інстинкт, мелодій. За вікном із шипучим шелестом хитаються вершечки дерев; порипує педаль під ногою Шапочки; долі на килимі перекидається кіт Мурза, лапками дряпаючи його китиці. Шапочка дивиться вгору, ніби молиться, розтуливши злегка вуста й випнувши наперед долішню щелепу, її голос мені видається сьогодні м'ягчим, матовим; перше згук був, як згук од удару ножем по металю, тепер ніж чимось обмотано.

Раптом кіт Мурза вигинає спину, задирає хвостика, вигнувши його крючком, і чудними, бічними вистрибами біжить до Шапочки. Скочивши їй на коліна, він прудко дряпається на плече й умощується там. Шапочка кінчає фразу, бурно хапає кота Мурзу і з такою жадностю й жагою цілує його, що бідна мала істотка починає жалібно нявчати.

Цього вечора я вертаюсь додому в невиразному стані туги та радости.

— Панночка прохають вас вибачити їм; вони сьогодні трохи хворі.

Я деякий час мовчу, потім кажу:

— Панночка серйозно хвора?

— Ні, так… Голова, здається, болить.

Після того я довго блукаю вулицями. Справді нездужає, чи просто не хотіла приняти?

Сухе листя на тротуарах приємно хрущить під ногами, я стараюсь наступати на його. Вечір свіжий, чистий, у повітрі легка осіння прозорість. Зорі буйні, промінясті. Фасади будинків полисіли, і крізь поріділе листя, що літом щільно закривало їх, видно по-осінньому освітлені вікна. Нема таємних перешіптувань і тихих викриків у палісадниках, — балабайки й мандоліни замовкли.

Поперед мене йде парочка: пані в осінньому пальті та великому модному капелюсі, і панок у шинелі. З приємних і чемних рухів панка, що ступає якось боком і пошаркує ніжкою, я виводжу, що це не чоловік і жінка. Пані часом сміється грудним, стриманим сміхом, і що-разу мені вчувається в йому щось знайоме. Я наганяю їх і, йдучи позаду, намагаюся зазирнути пані в лице. Аж ось вона повертається до мене в профіль. Господи! Та це ж Олександра Михайлівна!

Це мене до того вражає, що я злякано зупиняюсь і потім помалу оддалік іду за ними. І тільки тепер як-слід пригадую собі, що я ж не балакав з Панасом Павловичем і не подзвонив їй тоді, як вона прохала мене. Згадав другого дня в суді, знов забув, а коли наткнувся якось іще раз на це, вилаявся й махнув рукою, — хай самі собі дають раду.

І от вона, очевидячки, дала собі раду. Модний капелюх, незвичний сміх, нова хода, черевики на високих підборах. Мені дуже хочеться підійти ближче й послухати їхню розмову, але боюсь, що вона озирнеться й пізнає мене.

Замісць того, я силкуюся з їхніх рухів і згуків голосів угадати їхні відносини і ступінь близькости.

Панок тримається дуже напружено, нервово й надзвичайно ввічливо. Значить, ще тільки робить перші зусилля. Йдуть помалу, — знак, що його зусилля дамі не неприємні. Часом вона сміється, — їй не нудно. Між їхніми ліктями ввесь час є деякий відступ, — він іще не відважується навіть випадково торкатись до неї. Вона в корсеті, спина не горбиться, як перше, й на клубах почувається затягнутість і твердість.

Я чую, як у мені ворушиться щось, ніби заздрість, до цього панка. І нестримно хочеться мені подивитись на Олександру Михайлівну й послухати її.

Але ж, як швидко й уміло послухалась моєї ради! Який вигляд, які манєри; яка ґрація, певність гарно одягненої жінки! От тобі й чеснота!

Вона щось упускає. Добродій, як опечений, трохи не підстрибує; потім кидається підіймати. А вона важно, царственно стоїть і милостиво приймає подану річ.

«А потім намотає на руку косу й гатить передками чобіт у живіт», — згадуються мені слова Шапочки. Шапочка має, мабуть, рацію: от-такі саме, що кидаються вниз головою, і здатні на це.

Коли ми підходимо до її дому, я зупиняюся кроків з десять од ґанку, біля якого вони стоять, і пильно стежу за кожним їхнім рухом. Мене їм не видко: я стою в тіні дерев, спершись на паркан палісадника. Але я бачу їх до пояса, а надто її, освітлену ліхтарем.

Стоять досить довго. Голоси чуються погано, обличчя Олександри Михайлівни блідою плямою рухається під капелюхом.