Володимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

— Пожалуйте, просять…

Через розчинені двері я бачу: блакитний параван, краєчок мармурового вмивальника й широкий жовтогарячий промінь вечірнього сонця на стіні.

Я входжу, зачиняю за собою двері й зупиняюсь біля порогу, винувато, поштиво схиливши голову. Коло вигнутої кушетки, вкритої сіруватим шовком, стоїть Біла Шапочка, спіраючись рукою на круглий столик. На столику вузька, висока вазочка; в ній дві троянди: жовта й гусго-червона з соковитими пелюстками, неначе відвернуті яскряві губи. Всі ці дрібниці я через щось добре помічаю.

— Добридень! — рівно, холодно говорить Шапочка й подає мені руку. Я поспішно підходжу, поштиво потискую руку й кажу:

— Я не міг не скористуватись вашим вимушеним дозволом.

— Сідайте, будь ласка! — таксамо холодно випускає вона слова й показує мені на фотель біля кушетки.

Мені починає здаватись, що я на принятті в зубного лікаря. Ось вона звідкись зараз витягне бормашину, роззявить мені рота і спитає:

— Де болить?

Шапочка відходить до вікна й теж сідає у фотель. Між нами блакитно-сірий килим. На голові Білої Шапочки стоїть червоно-жовте сяйво сонця, що заплуталось у пухнатому волоссю. На бюрку й на паравані також жовта, радісна, соняшня смуга. Скрізь портрети і гравюри в мистецьких рямцях.

Мені стає ніяково. Я не знаю про віщо говорити, розуміючи, що, що б я не сказав, усе зустріне оце офіціальне, безпричасне приняття. Шапочка поглядає на мене, але на її лиці непомітно ні нетерплячки, ні досади, ні зневаги. Тільки брови злегка зібрані, як у людини, що робить якесь зусилля і строго стежить за собою. Моє становище з кожною хвилиною мовчання стає все дурніщим, і я, нарешті, кажу;

— Признаюсь, я ждав иншого приняття й через те… я трохи непідготовлений.

— Так? — байдуже кидає Шапочка.

— Я через щось гадав, що ви замужем і що попрохаєте свого чоловіка приняти мене.

Шапочка трохи дужче збірає брови, немов стримуючи себе, й її вуста стискуються ще холодніще.

— Я не замужем… — рівно відповідає вона.

— Так, я це вже знаю. Покоївка назвала вас «панночкою». Потім я думав, що… Автім, ваше приняття дошкульніще, ніж я собі гадав. Я мушу згодитись: ви взяли дуже добрий тон. Я зараз піду. Тільки дозвольте мені сказати декільки слів. Все-одно вони не зроблять на вас ніякого вражіння. А все-таки… Так, я нахаба, це правда. З цим я, звичайно, змагатись не можу. Але от, — хочте, вірте, хочте, ні, — але я вже років десять не займаю женщин на вулицях. За цей час це перший і, мабуть, останній раз. І мені дуже… важко, що я це зробив. Не через те, що дав вам неприємність… Я все ж таки думаю, що великої неприємности для вас у тому немає. От я піду, ви посмієтесь, і на тому скінчиться для вас ця історія. А мені?… Ну, та Бог з нею, треба йти, це єдине, що мені треба зробити.

Я, ніяково посміхаючись, підводжусь і готовлюсь узяти її руку, коли вона простягне мені. Шапочка також устає, не змінивши ні на мить виразу лиця, подає руку й каже:

— Ви вже йдете? Прощайте!

Я обережно торкаюсь її руки й низько кланяюсь.

— Так, іду. Знаєте, в мене ввесь час таке вражіння, ніби я на принятті в зубного лікаря, і ви зараз на прощання пропишете мені рецепту.

Брови Шапочці починають раптом дріжати, губи морщаться; вона з усіх сил кріпиться, але, не витримавши, усміхається. І вмить уся оживає, тепліщає, стає такою близькою, милою, простою.

— Господи! До чого вас міняє усмішка! — мимоволі й цілком щиро виривається в мене.

І, мабуть, я якось особливо в сю хвилину дивлюсь на неї, або щось инше, але вона вся заливається ніжним, дитячим рум'янцем, хоч і збірає знову брови.

— Простіть! — раптом кажу я благаюче. — Можна мені ще трошки посидіти? Я знаю, їй-Богу, сам знаю, що це неблагородно з мого боку: скористуватись вашою усмішкою і знову в нахабство… Але… їй-Богу це не з нахабства. Можна?

— У вас час до восьмої години… — каже вона, але вже не рівно й холодно, а сердито. Але вона сердиться, здається, більше на себе.

— Але ви хочете, щоб я негайно пішов? Так?

— Так, хочу! Здається, це так ясно вже давно.

Я винувато, мовчки уклоняюсь їй і йду до порогу.

— Підождіть! — сердито гукає вона.

Я обертаюсь і вичікуюче дивлюсь на неї: на лиці незадоволена, гидлива ґримаска, та сама, що вчора була біля трамваю.

— Ви мене примусили бути з вами брутальною. Через це я хочу , щоб ви лишились.

— Себто, ви за погане своє поводження хочете покарати себе моєю присутностю?

— Я знову образила вас… — одривчасто, неначе про себе, кидає вона. — Але скажіть, — раптом з непорозумінням, діловито й якось уже отверто вона питає: — чого ви, власне, хочете від мене?