О. Генрі - Останнiй листок. Оповiдання

— Коли Кесові було чотирнадцять років, він був у школі серед перших з правопису.

Доки я стояв там, пальці правої руки вбитого, що звисала з білого соснового ящика, розігнулись, і щось упало біля моєї ноги. Я спокійно наступив на це «щось», а згодом підняв його і сунув у кишеню. Я збагнув, що в останній боротьбі його рука несвідомо схопила цю річ і стисла в передсмертній судомі.

Того вечора в готелі головною темою розмов, за винятком політики і сухого закону, була смерть майора Кесуела. Я чув, як хтось сказав групі слухачів:

— На мою думку, джентльмени, Кесуела вбив один із цих негідників-негрів заради грошей. Сьогодні вдень у нього було п'ятдесят доларів, він вихвалявся ними в готелі. А знайшли його без грошей.

Наступного ранку о дев'ятій я поїхав з Нешвілла, і коли поїзд ішов мостом через річку Камберленд, я витяг з кишені жовтого рогового завбільшки з півдолара ґудзика, з якого ще звисали розсотані кінці шворки, і викинув його через вікно в тиху каламутну воду.

Хотів би я знати, що тепер діється в Буффало?

1. Видавництво, яке випускало географічні карти, атласи і путівники.

2. Герой роману Ч. Діккенса «Повість про двоє міст».

3. Герой новели Уошінгтона Ірвінга.

4. На рожні (франц.).

5. За бажанням (лат.).

6. Пісня, яку під час Громадянської війни в США співали південці, стала гімном армії південців.

7. Форт, де почалися бойові дії Громадянської війни.

8. Річка, на берегах якої закінчилися основні бойові дії Громадянської війни.

9. Вождь зулуського племені (згодом – король зулусів), який боровся проти англійських колонізаторів.

10. Біблійний персонаж Іосиф носив різноколірний одяг – так велів його батько Іакков, який дуже любив сина.

11. Президент США у 1829–1837 pp.

— У тропіках, – казав Бібб Стрибунець, торговець заморськими пташками, – все перемішалося: пори року, місяці, канікули й уїк-енди, неділі зібрано в одну колону й перетасовано так, що не знаєш, почався вже новий рік чи ні, – мине півроку, поки добереш.

Біббова лавочка – на самісінькому початку Четвертої авеню. Бібб був колись матросом і портовим волоцюгою, а тепер регулярно їздить у південні країни, привозить звідти на власний страх і ризик балакучих какаду та папуг-філологів. Бібб кульгавий, він упертий, у нього сталеві нерви. Я зайшов у його лавочку купити на Різдво папугу для тітки Джоанни.

— Ось оцього, – сказав я, намагаючись відмахнутися від Біббової лекції на календарні теми, – червоний, білий і синій. Звідки така звірюка? Кольори його тішать мою патріотичну пиху. До того ж я не відчуваю дисгармонії кольорів.

— Какаду з Еквадору, – відповів Бібб. – Поки що він знає тільки двоє слів: «Щасливого Різдва!», зате на самісіньке свято. Віддаю за сім доларів. За такі ж двоє слів вам доводилось платити й дорожче, правда ж?

І Бібб раптом зайшовся гучним реготом.

— Ця пташка, – мовив він, – пробуджує дещо в моїй пам'яті. Краще б він уже проголошував «Е pluribus unum» 1з приводу власної масті, ніж виступати на ролях Санта Клауса. А нагадав він мені, як у нас з Ліверпулем-Семом одного разу в Коста-Ріці все в голові переплуталося через погоду та інші тропічні штучки.

Ми з Ліверпулем сиділи в тих краях на мілині: у кишенях вітер гуляє, позичити – теж ні в кого. Ми приїхали, він кочегаром, я – помічником кока, на пароплаві, що прибув з Нового Орлеана по фрукти. Хотіли тут випробувати щастя, але не довелося – дегустацію відмінили. Занять, що відповідали б нашим нахилам, не було, і ми перейшли на дієту з червоного рому, а закуску давали тамтешні фруктові сади, коли нам щастило пожати те, що ми не сіяли.

Містечко Соледад стояло на наносній землі, без порту, без ніякого майбутнього й без виходу із становища. Коли пароплавів не було, містечко смоктало ром і дрімало, розплющуючи очі тільки для того, щоб вантажити банани. Наче та людина, яка, проспавши весь обід, продирає очі, коли подають солодке.

Ми з Ліверпулем опускалися дедалі нижче, і коли американський консул перестав з нами вітатися, зрозуміли, що торкнулися самісінького дна.

Наймали ми житло в тютюнового кольору кралі на ім'я Чіка – вона тримала на вулиці Сорока Семи Невтішних Святих шинок і ресторанчик для чистішої публіки. Наш кредит надходив до кінця, і Ліверпуль, який завжди ладен був продати своє «noblesse oblige» 2за напхане черево, поклав собі обвінчатися з господинею. Такою ціною ми прожили ще цілий місяць на печені з рисом та бананах. Але коли одного разу Чіка з похмурою відвагою схопила глиняну жаровню – спадок палеоліту і п'ятнадцять хвилин давала прочуханки Ліверпулеві-Сему, стало ясно без слів – епоха гурманства кінчилася.