О. Генрі: Останнiй листок. Оповiдання

Місіс Мак-Каскі важко підвелась і підійшла до плити. В її руках було щось таке, що примусило містера Мак-Каскі насторожитися. Коли куточки її губ опускалися вниз, це, наче барометр, віщувало град горщиків та казанків, фаянсовий, емальований, чавунний.

— Ага, свиняче рило? – сказала місіс Мак-Каскі і шпурнула у свого володаря повну каструлю з тушеною ріпою.

Мак-Каскі не був новаком у таких дуетах. Він знав, що жде його після вступу. На столі лежав шматок смаженої свинини, прикрашений трилисником. Цим він і відповів, після чого негайно одержав від жінки хлібний пудинг у полив'яній мисці. Шматком швейцарського сиру чоловік влучив місіс Мак-Каскі під око. Вона кинула в нього кофейник, повний гарячої, чорної, не позбавленої запаху рідини. Цим закінчувалося меню, а відповідно мала б закінчитися й битва.

Але Мак-Каскі не належав до відвідувачів дешевих ресторанів. Хай злиденна богема вважає, що кава – це вже кінець обіду. Хай собі порушує світські норми. Він вчинить хитріше. Він з досвіду знав, що є ще миски для миття рук. У пансіоні Мерфі їх не було, але під рукою був чудовий замінник. Він, тріумфуючи, шпурнув миску для умивання в голову своїй дружині-супротивниці. Місіс Мак-Каскі вчасно ухилилася. Вона схопила праску, з допомогою якої сподівалась остаточно покінчити цю гастрономічну дуель. Але голосний крик унизу спинив її та містера Мак-Каскі і примусив їх укласти перемир'я.

На вулиці стояв полісмен Клірі і, схиливши на бік голову, прислухався, як у домі трощили домашне начиння.

«Це знову Джон Мак-Каскі з своєю хазяйкою, – роздумував полісмен. – Піти розборонити їх, чи що? Ні, не піду. Вони люди сімейні, розваг у них мало. Видно, вже скоро закінчать. Не позичатимуть же вони тарілок у сусідів».

І саме в цю мить на нижньому поверсі почувся пронизливий зойк, в якому були жах і невимовне горе.

— Мабуть, кіт, – промовив полісмен Клірі і швидко пішов геть.

Пожильці, що сиділи на східцях ґанку, переполошились. Містер Тумі, страховий агент за походженням і дослідник життєвих явищ за фахом, зайшов у будинок, щоб з'ясувати причини зойку. Він повернувся і приніс новину: зник Майк – хлопчик місіс Мерфі. Слідом прийшла і сама місіс Мерфі – двісті фунтів слів та істерики, – хапаючи повітря руками та волаючи до небес про втрату тридцяти фунтів ластовиння й пустощів. Звичайно, вульгарне видовище, але містер Тумі сидів поряд модистки міс Пурді, і їхні руки співчутливо зустрілися. Сестри Уолш, дві старі діви, які завжди нарікали на галас у коридорах, відразу ж спитали, чи не дивилися за стоячим годинником: може, хлопець там сховався.

Майор Гріг, що сидів із своєю гладкою жінкою на верхньому східці, підвівся і застебнув свій сюртук.

— Малий пропав? – вигукнув він. – Я обшукаю все місто.

Його жінка ніколи не дозволяла йому ввечері виходити з дому. Але тепер вона мовила баритоном:

— Іди, Людовік! Хто бачить горе матері і не поспішає на допомогу, у того кам'яне серце.

— Дай мені якихось тридцять або… шістдесят центів, моя мила, – сказав майор. – Діти, загубившись, іноді заходять дуже далеко. Може, мені доведеться їхати трамваєм.

Старий Денні – з великої кімнати у двір на четвертому поверсі, – який сидів на нижньому східці і при світлі вуличного ліхтаря читав газету, перегорнув сторінку, дочитуючи статтю про страйк теслярів. Місіс Мерфі репетувала, звертаючись до місяця:

— О-о, де мій Майк, ради господа бога, де ж мій маленький синочок?

— Коли ви його востаннє бачили? – спитав старий Денні, зазираючи одним оком у замітку про спілку будівельників.

— Ой, – голосила місіс Мерфі, – може, вчора, а може, чотири години тому. Не знаю. Але ж його нема, нема мого маленького синочка Майка. Ще сьогодні вранці він грався на тротуарі, чи це було в середу? Я така заклопотана, що важко все запам'ятати. Але я обшукала будинок від горища до підвалів, і ніде його нема. О-о, ради господа бога…

Мовчазне, похмуре, величезне місто завжди витримувало нападки своїх ганьбителів. Вони кажуть, що місто холодне, як залізо, що в його грудях нема ні краплі жалості; вони порівнюють його вулиці з дикими лісами, з пустелями вистиглої лави. Але під твердим панциром краба можна знайти смачне й соковите м'ясо. Можливо, інше порівняння звучало б тут краще. Проте ніхто не повинен сприймати це як образу. Ми не назвали б крабом того, хто не має добрих, великих клешень.

Ніяке лихо не вражає просте людське серце більше, ніж втрата дитини. Дитячі ноженята такі непевні й слабенькі, а дороги – незнані і такі круті.