Володимир Винниченко: Студент

— Ану, стрельни! Ану, стрельни тільки!

Чужий же чоловік дрижачою лівою рукою потер лоба, потім, повернувшись до людей, з болючим непорозумінням повів по них очима й закричав:

— Та не може, не може-ж цього буть! Як ви можете не вірить мені? Чим же доказать вам?.. Глядіть!

Він підніс руку з револьвером до виска, вона злегка здригнулась і револьвер блискав. В гурті хтось ойкнув.

— Глядіть: на ваших очах я прострілю собі голову, щоб ви повірили мені. Тоді повірите? Повірите, що не ворог я вам?

— Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!

— Не застрелюсь? — хрипко крикнув чоловік і лице йому враз стало блідо-синім.

— Ви хочете, щоб я доказав вам? Хочете? Правда?

Стражники про щось шепотіли між собою. Чоловік безсило пустив руку і важко дихаючи, поширеними, божевільно-напруженими очима — водив по гурту.

— Та що ви його слухаєте! — раптом стрепенувся дід. — Жили йому вимотать… Жили йому!!!

— Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!.. Бери його!

І всі заворушились, але зараз же знов закам'яніли: чоловік підніс руку до виска. Підніс і зупинився.

— Брешу? — хриплим шепотом промовив він. — Брешу?

І раптом очі йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потім застигла коло виска, здригнувся револьвер і вмить вибухнув вистріл. Чоловік криво хитнув головою і сторчка упав лицем униз.

Люди закам'яніли. Потім схаменулись, з жахом кинулись до чоловіка; нахилялись до нього, пили очима його кров, що мішалась з водою й брудом землі, одхилялись і стурбовані говорили, дивились в очі один одному і знову звертали свої очі на чужого чоловіка. А від його, від крові цього чужого чоловіка, від задубілих рук його ішло їм в душі гострим туманом те, чого він ждав від їх: вони вже вірили йому.

Від чоловіка підвівся й стражник.

— Помер, — з жалем хитнув він головою. — Ну, щастя його!

Серед людей пройшла похмура тиша.

— Тобі б такого щастя! — глухо кинув хтось із заду.

— Голубчику наш!.. — схлипнуло з другого боку. — Занапастили чоловіка!

Небо було ясне, тихе, велично-спокійне, а серед пожарища в бруді над трупом стояли люди з темними, хмурими лицями, з понуро-злісними поглядами.

— Я тобі покажу там, — зазирнув через голови стражник. — Ану, вийди сюди!

Люди заворушились, — між ними пролазила наперед сива голова діда.

— Де вони? Де? — гострим, скляним, божевільним поглядом шукали дідові очі. — Давай їх сюди!! Се? — зупинився він на стражнику і простягнувши жовті кістляві руки став насуватись на нього.

— Одійди, діду!.. — стурбовано промовив, одсовуючись назад стражник.

— Це вони? — рівно, не звертаючи на слова його уваги, сунувся дід, і пальці його скручувались і тяглись до стражника.

— Діду! — крикнув стражник: — Одійди, кажу!

— Се вони?! — скрикнув дід і скажено, дико стрибнув на стражника, впився йому в шию руками і хитаючи головою захрипів.

Стражник з жахом пручався, одбивався, а пручання це запалювало людям очі диким, лютим гнівом.

— Ага!.. Так його!.. Дай йому щастя того!..

Над гуртом збитих докупи людей стояв крик і рев. А по вулиці тікали інші два стражники, топчучи кіньми дітей, клунки. І навздогін їм нісся крик.

З неба-ж широковеличного, ясного та чистого радісно дивилось на них сонце й сміялось.