Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— І тобі байдуже, від якого чоловіка я народжу дитину? — запитала вона.

— Чому ж, Коні, я довірятиму твоєму природному чуттю порядності й вибору. Ти просто не дозволиш доторкнутися до себе не тій людині.

Вона подумала про Майкаліса! Він абсолютно відповідав Кліфордовій ідеї «не тієї людини».

— Але в чоловіків і жінок можуть бути різні уявлення з приводу «не тієї людини», — сказала вона.

— Ні, — відповів він. — Ти любиш мене. Я ніколи не повірю, щоб ти могла полюбити мужчину, який би видався мені цілком антипатичним. Тобі не дозволить твоє почуття гармонії.

Вона мовчала. Ця логіка не потребувала відповіді, такою вона здавалася помилковою.

— І ти захочеш, щоб я тобі розповіла? — запитала вона, глянувши на нього майже крадькома.

— Зовсім ні. Мені краще не знати… Але ж ти погоджуєшся зі мною, правда, що випадкові сексуальні стосунки — ніщо в порівнянні з довгим життям, прожитим удвох? Хіба не можна просто підкорити сексуальні потреби необхідностям довгого життя? Просто скористатися з них, адже до цього ми вимушені? Нарешті, хіба ці скороминущі насолоди мають значення? Хіба головна проблема полягає не в тому, щоб повільно, роками вибудовувати цілісну особистість? Не в тому, щоб жити цілісним життям? Життя, розколоте на частини, не має сенсу. Якщо воно може розколотися на частини через відсутність сексу, тоді вперед — заводь любовний роман. Якщо воно може розколотися через відсутність дитини, тоді, якщо можеш, — народи дитину. Але роби усе так, щоб твоє життя було цілісним, щоб у ньому надовго встановилася гармонія. А ми з тобою можемо досягти цього вдвох… Хіба неправда?.. Якщо адаптуємося до потреб і водночас злагодимо з цієї адаптації одне ціле своїм спокійно прожитим життям. Ти погоджуєшся?

Коні приголомшили його слова. Вона знала, теоретично він має рацію. Та коли мова зайшла про її спокійно прожите з ним удвох життя, вона завагалася… Невже її справжня доля зводилася до того, щоб усю себе переливати в його життя? І нічого більше?

Хіба все саме так? Їй належалося з задоволенням снувати єдине полотно їхнього щасливого спільного життя, можливо, тільки де-не-де позначене випадковою квіткою любовної пригоди. Та звідки їй знати, що вона відчуватиме наступного року? Що можна знати заздалегідь? Як можна сказати «так»? На роки й роки вперед? Просто «так» на одному подиху? Навіщо пришпилювати те слово, немов метелика? Воно ж, звичайно, повинно випурхнути й зникнути, щоб за ним послідували інші «так» і «ні»! Як зграйки безладних метеликів.

— Думаю, Кліфорде, ти маєш рацію. Здається, я з тобою згодна. Але життя й тут може повернути все по-своєму.

— Але доки воно не повернуло, ти ж погоджуєшся?

— О, так! Думаю, що так, справді.

Вона спостерігала за коричневим спанієлем, що вибіг з бокової стежки, подивився в їхній бік, задерши носа, й м'яко, хрипко гавкнув. За собакою швидким, нечутним кроком вийшов чоловік з рушницею, повернувся до них, так ніби збирався на них напасти, натомість зупинився, привітався й почав завертати за схил пагорбам. Це був всього-на-всього новий лісник, та він налякав Коні, з'явившись, здавалося, так швидко й загрозливо! Таким вона його побачила — раптовий натиск загрози із нікуди!

Це був чоловік у темно-зеленому вельветовому плащі і краґах — старомодний, з червоним обличчям, червоними вусами й холодними очима. Він швидко рушив униз по схилу.

— Мелорзе! — гукнув Кліфорд. Чоловік ледь обернувся і віддав честь швидким непомітним жестом — солдат!

— Ви не поможете розвернути й завести крісло? Так мені буде легше, — сказав Кліфорд.

Чоловік зразу повісив рушницю через плече й підійшов тим самим дивно швидким і м'яким кроком, ніби старався не привертати до себе уваги. Він був досить високий, худий і мовчазний. На Коні він навіть не глянув, тільки на крісло.

— Коні, це новий лісник, Мелорз. Мелорз, ви ще не розмовляли з її світлістю?

— Ні, сер! — прийшли готові нейтральні слова.

Чоловік, як стояв, підняв капелюха, показуючи густе, майже біле волосся. Своїм прямим, безстрашним і безликим поглядом він втупився Коні прямо в очі, так ніби хотів побачити, що вона таке. Він примусив її зніяковіти. Вона сором'язливо кивнула йому, а він переклав капелюха в ліву руку й ледь уклонився їй, як джентльмен, та не сказав зовсім нічого. Якусь мить він стояв непорушно з капелюхом у руці.

— Але ви вже деякий час тут працюєте, правда? — звернулася до нього Коні.

— Вісім місяців, пані… ваша світлість! — він спокійно виправився.