Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Тепер вона зовсім пересвідчилася, що вони не розлучаться. Але зоставалося визначити, як вони здійснять своє єднання.

— Ти ненавидиш Берту Коутс? — вона його запитала.

— Не нагадуй про неї.

— Ні! Дозволь мені говорити. Тому що колись ти любив її. І колись ти був таким же близьким з нею, як і зі мною. Тому ти повинен сказати мені. Хіба не жахливо так її ненавидіти, якщо колись ви були близькими? Чому так трапилося?

— Не знаю. Вона виставляла проти мене свою волю завжди, завжди, свою жахливу жіночу волю, свою свободу! Жахливу жіночу свободу, яка веде до скаженого бажання тероризувати когось! О, вона завжди виставляла проти мене свою свободу, немов бризкала в лице сірчаною кислотою.

— Але вона не вільна від тебе навіть тепер. Вона досі тебе любить?

— Ні, ні! Якщо вона не вільна від мене, то тільки тому, що в ній живе ця божевільна злість, вона мусить тероризувати мене.

— Та вона, мабуть, любить тебе.

— Ні! Ну, трохи любила, її тягло до мене. І, думаю, вона ненавиділа навіть цей потяг. Моментами вона любила мене. Але завжди повертала все назад і починала тероризувати мене. Її найглибше бажання було тероризувати мене, і ніщо не могло її змінити. З самого початку її воля була зловорожа.

— Але, можливо, вона відчувала, що ти не любиш її по-справжньому, і хотіла примусити тебе.

— О Боже, цей примус був зловорожий.

— Але ж ти не любив її по-справжньому? Ти вселив у неї цю зловорожість.

— Яким чином? Я почав. Почав її любити. Та вона завжди все це псувала. Ні, не варто про це говорити. Це був фатум, от що. І це була фатальна жінка. Цього останнього разу я мав би застрелити її, як стріляв горностая, якби таке дозволялося — шалена, навіжена фурія в образі жінки! Якби я міг її застрелити і припинити цей жах! Треба було б це узаконити. Коли жінка піддається власній волі, власній волі, спрямованій проти нього, тоді це страшно, тоді її зрештою треба застрелити.

— А чоловіків так само треба стріляти, якщо вони піддаються власній волі?

— Еге ж, так само! Та я маю спекатися її, інакше вона знову на мені повисне. Я хотів тобі сказати ось що. Мені треба розлучитися, коли це взагалі можливо. Отож нам треба поводитись обачно. Нас, тебе й мене, не повинні бачити разом. Я ніколи, ніколи не переживу, якщо вона застукає нас із тобою.

Коні поміркувала над його словами.

— Тоді ми не зможемо бути разом? — спитала вона.

— Тільки шість місяців чи біля того. Але, думаю, суд відбудеться у вересні, і тоді треба чекати до березня.

— Але ж дитина, мабуть, народиться в кінці лютого, — сказала вона.

Він мовчав.

— Хотів би я, щоб усі Кліфорди й Берти вимерли, — сказав він.

— Ти не надто до них доброзичливий, — сказала вона.

— Доброзичливий до них? Так, але найдоброзичливіше для них, мабуть, дати їм умерти. Вони не здатні жити. Вони тільки нищать життя. У них страшні душі. Смерть буде для них благо. От якби мені дозволили постріляти їх.

— Але ти не можеш таке зробити, — сказала вона.

— Однак хотів би! І з спокійнішим сумлінням, ніж коли стріляю ласицю. В ній хоча б є якась краса й своєрідність. Але їх безліч. О, я б їх постріляв.

— Тоді добре, що ти не наважуєшся цього зробити.

— Так.

Тепер Коні треба було багато чого обміркувати. Ясно, що він хотів звільнитися від Берти Коутс. І, певна річ, він мав рацію. Це підтверджувала остання вихватка Берти. Отож їй доведеться жити одній до весни. Можливо, вона зможе розлучитися з Кліфордом. Але як? Якщо назвати Мелорза, тоді кінець його власному розлученню. Як принизливо! Невже не можна поїхати геть у найдальший кінець світу і звільнитися від цього всього?

Не можна. В наші дні найдальші кінці світу лежать всього за п'ять хвилин від Черінґ Кросу. Поки існує радіо, немає найдальших кінців світу. Королі Дагомеї й тібетські лами слухають Лондон і Нью — Йорк.

Терпіння! Терпіння! Світ — простора й потворна плутанина механізмів, і треба великої обережності, щоб не заплутатися в ньому. Коні звірилася батькові.

— Розумієш, тату, він Кліфордів єґер, але служив офіцером в армії в Індії. Тільки він, як полковник К. Е. Флоренс, вирішив знову стати рядовим солдатом.

Однак сер Малколм не відчував симпатії до недолугого містицизму славетного К. Е. Флоренса. За його скромністю, він вважав, ховається самореклама. Все це скидалося на марнославство такого кшталту, яке найбільше зневажав сер Малколм — марнославство самоприниження.

— Звідки походить твій єґер? — запитав піп роздратовано.