Іван Білик - Танго

Подавшись того вечора додому, Микола біля своєї садиби мало не зіткнувся із сержантом поліції. Сержант почав йому щось пояснювати, але Чіп турнув його, ускочив на подвір'я й защіпнув хвіртку. На лемент позбігалися сусіди. Поліціянти почали перелазити через пліт. Угледівши, що один з них поза садком скрадається до хати, Микола дременув навперейми, потім раптом шаснув у розчинені двері й засунувся. Вдома саме нікого не було. Дружина щойно пішла до сусідок, а діти ще бавились на вулиці.

Поліціянти заходились тарабанити в двері й вимагати, аби їх упустили. Сержант нахвалявся, що хай-но добереться всередину, то не тільки майно поописує, як йому наказано, а й штани з господаря здере. Він апелював то до Миколи, то до натовпу, який зазирав з-поза плоту, й У темряві маячіла довга біла папsрчина — певно, ордер на арешт Миколиного майна.

Хвилин за п'ять під вагою кількох дужих поліціянтів двері почали жалібно лущати. І тут сталось несподіване. Спочатку брязнула шибка, далі з вікна вистромилась цівка двостволки, й просто в обличчя напасникам шугонуло двома снопами полум'я. Один з поліціянтів ухопивсь обіруч за обличчя й, надсадно виючи, впав на землю. Інших немов змело вітром. Пролунав дуплетом ще один постріл. У темряву покотився жахливий регіт:

— Ади, перепудились!.. Маму свою тут шукали?!

У відповідь болісно квилив поранений. Потім хтось підповз і за ногу відтяг потерпільця. Повітря розтяли лункі постріли. Поліціянти били по вікнах. Незабаром не лишилося жодної цілої шибки. Сержант віддав наказ, і люди у коркових шоломах зачали помалу наближатися до обложеного будинку. Але щойно з'явились на подвір'ї, як пролунав новий постріл, Поліціянти сипонули врозтіч. Сержант лютував.

— Гей, Ніколо! — горлав він. — Не дрочися, бо гірше буде! Негайно виходь і здавайся, інакше я не відповідаю ні за себе, ні за хлопців своїх!

Але з вибитого вікна знову бабахнув постріл. Поліціянти перелаштувались. Обравши зручні позиції, відкрили по будинку шалений вогонь з карабінів і пістолетів. Миколині постріли вже не дошкуляли їм. Шоломники посміливішали. Рана їхнього товариша виявилась не бозна-якою: одна дробинка подряпала лоб, друга — щоку. Сержант не вгавав погрожувати, добре сховавшись за ожередом соломи:

— Каррамба! Здавайся, бо гірше буде!

Микола після кожного вигуку посилав у ожеред по дві пучки дробу. Село неначе вимерло. Тільки собаки валували, нажахані стріляниною.

Години за дві всі потомилися. Поліціянти припинили стріляти. Знову озвався сержант. Цього разу вже повернув на благання:

— Слухай, Ніколо! Не роби дурниць. Ну, побавились — і годі. Виходь, ми тобі нічого не зробимо. Нехай мені мадонна розум одбере, якщо я брешу! Тільки кинь зброю. Виходь на переговори… Ти розумієш, маю наказ. Я нічого не можу вдіяти. Наказ є наказ. Інакше мене виженуть з роботи. Чуєш, Ніколо! Виходь на переговори.

І він виставив з-за ожереду свій карабін, на багнет якого було наштрикнуто носову хусточку.

Та раптом оси засичали в нього над самою головою й розлігся постріл.

— Стережіться! Стріляє з горішнього віконця! Каррамба!..

А Микола й справді, перехитривши своїх напасників, здерся на горище й почав стріляти з голубника. Поліціянти перевели ввесь свій вогонь туди. За якихось півгодини на даху не лишилося живого місця. В декотрих вийшли набої. Але й з хати постріли ставали дедалі рідшими, поодинокими, а згодом і взагалі урвались. Кілька разів сержант уступав з обложеним у переговори, але з хати ніхто не озивавсь.

Охоронці закону поступово оговталися й почали крок за кроком наближатись до неприступної фортеці. Одна група заходила з причілка, інша підбиралася з-поза хати, а третя, знайшовши біля повітки драбину, примірялася до даху.

Раптом у хаті стало видно. Поліціянти, відчувши якусь не зрозумілу їм пастку з боку отого затятого, незбагненного іммігранта, сипонули вусібіч. А доки отямилися, з вікон заклубочились хмари чорного диму.

Церковний дзвін ударив на сполох. Перші малоукраїнці з цеберками води прибігли вже запізно. Попадали крокви. Будинок горів, мов смолоскип. Високо в небо шугало каламутне полум'я, над яким кружляло птаство. Було видно, як інколи, обсмаливши пір’я, голуб чи горобець каменем падав у шалене криваво-чорне пекло. Нестямні люди облишили марні спроби впоратися із стихією й лише хрестились.

Осторонь, стирлувавшись купкою, стояли розгублені поліціянти. Те, що сталося, не бгалось у жодні статути. Люди навіть боялись вірити в жахливу істину.