Іван Білик - Танго

Абаджієв тоді зморщив носа, як це вмів робити лише він, та ще й предивно блимнув на нього:

— Заощадження? А де ти їх узяв?

Хлопець спантеличено втупивсь у болгарина.

— Як то — де? Я ж працював…

— У кого?

— Хіба сеньйор доктор не знає? В експедиції.

Абаджієв посміхнувся:

— А-а, в експедиції? Це в тій, що шукала уран для західних німців?

Молодий індіянин прикусив язик.

— А чом же ти й ці гроші не викинеш у помийницю? Хіба вони кращі?

Тут уже й Буенавентура не витримав:

— Сеньйорові доктору добре відомо, що я раніше нічого не знав! Мені наш технік Мігуель сказав дещицю лише, коли повернувся до столиці.

Того дня так ні до чого й не домовились. А наступного, ввечері, допивши кока-колу прямо з горлечка пляшки, Буено раптом промовив:

— Я згоден, сеньйоре доктор. Цієї ночі багато передумав. Здається, все зрозумів. Якщо ми не зможемо стати цим злочинцям на заваді, то повинні хоча б знати, що вони роблять. Чи не так?

Лікар тільки вдячно потис йому лікоть і скинув навіщось окуляри. Без них він здавався кумедним і безпорадним, як і всі короткозорі…

Однак ця гра ніяк не вдавалася Буенавентурі. Він знав, що мусить удавати із себе друга, та ніяк не міг здолати огиди й ворожості. А цей же сеньйор військовий злочинець, напевно, все помічає.

— Чуєш, мучачо, якщо повзтимем отак, то Тальталя твого і до самісіньких дощів не бачити.

Буено ще дужче зіщулив очі, й те, що почув Сергій, страшенно здивувало його:

— А в нашій з вами справі, сеньйоре начальник, чим повільніше, тим краще.

Ти ба! Натяки. Та це чомусь не обурило Ряжанку. Досі Буено відповідав «так» або «ні». А тут раптом почав шпильки пускати. Штукар!

Проте відповісти Сергій не зміг. Виправдовуватись? Як і чим? Він ще того дощовитого дня в джипі спробував підвести ґрунт під свою поведінку, та ні холери не вийшло. З комуністами можна розмовляти лише фактами. Психологією їх не розчулиш. Правда, й цей парубок, і отой болгарин твердили тоді, що вони не комуністи, але дідько їх знає, що вони за цяці.

Думка урвалась. Буено рвучко загальмував. Шлях перегородила неширока, та, певно, глибоченька річечка. Водій подався шукати броду. Сергій виліз із кабіни й зійшов у берег. Повітря над течією було прохолодніше. Забаглося викупатись, але передумав. Ці численні притоки Амазонки дуже небезпечні. Як той казав, не знавши броду, не пхайсь у воду. В них живе маленький, зате небезпечний хижак з поетичною назвою піранья. Варто стрибнути в річку, де водиться піранья, і цей акт негайно перетворюється на самогубство. Табун ненажерливих хижаків здатний за хвилину-другу лишити від жертви самий кістяк. Особливо чутливі піраньї до крові. Отже, перш ніж викупатись у південноамериканській річці, людина мусить ретельно обстежити себе, чи нема на її тілі ранки або хоч якої подряпини. Щоправда, й це не стовідсоткова гарантія. Адже під час перебування у воді можна врізатись черепашкою або гострим камінцем. Та й не лише. Якщо піранья не дуже далеко, вона й так відчує жертву. Кровожерливий хижачок, завбільшки в карася, не дуже вередливий.

Сергій оглянув свої роззуті ноги й посміхнувся. У пам'яті зринув минулорічний випадок із кауканом. Не заходячи у воду, нашвидкуруч похлюпав на розпарені кінцівки, сяк-так обтер їх руками і швидко взувся.

Що за бісова природа! Так чудово довкола, а жити небезпечно. На кожному кроці чатує підступ. Що то сказано: нема кращих умов для життя, як у помірній смузі. Даремно європейці прагнуть у тропіки. За цю романтику часом дорого платять. Була б його воля — ніколи не проміняв би Дніпра на Амазонку. Але його вини в цьому немає. Хай за це буде соромно іншим. Отим, хоча б з радянського посольства…

Збочивши на небезпечну стежку, Ряжанка схаменувся й спробував навернути думку на інше. Викупатися б зараз в океані. Вода тепла, а повітря надвечір холоднішає… І раптом згадалася дівчина на березі в купальному костюмі. Йде й на одну ногу кульгає. Ну, та бог з нею.

Завжди, коли він згадував океан, згадувалась і Стефанія. Але не це зараз бентежило Сергія. Про неї тепер він думав цілком спокійно. Зате прикріше ставало, коли в пам'яті зринав той вечір, як на нього напосіли ґвалтівники. Й тут уже вороття не було…

Відлежавшись у лікарні, Сергій, слабий, захлялий та замлілий, негайно подався розшукувати Коляду. За віщо він його так ненавидить? За віщо мало не вбив тоді? Це питання снувалось у голові, не даючи спокою ні вдень, ні вночі. «Панич Петрусь» Ряжанку не цікавив. Та тварюка давно чекала нагоди поквитатися з ним. Єдина розмова з таким покидьком — кулак у мармизу. Але шкода й руки паскудити об слиняву руду бороду. Інша річ — Матвій. І от першого ж дня, вийшовши зі шпиталю, Сергій подався до Коляди.