Іван Білик - Танго

За ніч ногу рознесло, мов колоду. Запалена шкіра натяглась барабаном. Сергій лежав у хижі й проклинав усіх чортів, що підбили його в такому стані на самостійну прогулянку. Повіявся за піснею!

Приїхавши наступного вечора, Буено жахнувсь. Увесь вечір ходив, наче попарений. Це ж він таке накоїв. і змакітрив же милиці робити, В експедиції, крім хіни, атебрину, пірамідону та йоду, нічого не було. А тут необхідний пеніцилін. Що ж робити?.. Вночі він раз у раз міняв хворому компреси. Удосвіта температура трохи спала, і Буено, змивши з обличчя втому, завів мотор. Повернувся перед обідом. Разом із ним приїхали Мігель і Коляда.

Сергій, якого розбудив гуркіт мотора, лежав і слухав, як еони тихо сперечаються під хатиною. Власне, говорили Мігуель з Матвієм, а Буено тільки час від часу вставляв слово. Технік сказав:

— Я все-таки схильний думати, що сеньйорові начальнику краще повернутись до столиці.

Коляда буркнув:

— До столиці, до столиці… Блигомий світ.

— Але ж, сеньйоре Маттео, зважте на його стан!

— А що там! Дурниці!

— Може початись гангрена…

Це Буенавентура. Він не звертався ні до кого. Індіянин, як і раніше, ігнорував Коляду. Він ніби констатував факт. Коляда вишкірився:

— Знову лякаєш? Коня кують, а жаба ногу тиче…

Ні креол Мігуель, ні індіянин Буено не зрозуміли останньої фрази. Хоч розмова велась іспанською мовою, але Коляда спохвату вжив українське прислів'я.

Сергій лежав і кипів. Ділять шкуру невбитого ведмедя. Він навмисне кашлянув — хай почують, що не спить, — і засовався на ліжку. Бамбукові дошки зарипіли.

На драбині показалась кучерява голова Мігуеля. Технік ніяково посміхнувся Сергієві.

— Ну, до чого дійшли? — уїдливо поспитав Ряжанка, коли всі троє піднялись нагору.

— Вам треба їхати до міста! — зриваючись, відповів за всіх Буено.

Коляда з Мігуелем аж роти пороззявляли. Чого-чого, а такого коника Матвій не чекав од водія. Та не встиг отямитись, як знову довелося роззявити рота. Ряжанка стулив порепані губи у ввічливу посмішку:

— Коли ви більшістю голосів так ухвалили, не лишається нічого, як підкоритись. Еге ж, сеньйоре Коляда?

Той удав, що ніяк не припалить сигарету, в Мігуеля було врочисто-співчутливо-заклопотане обличчя, а Буено відвернувсь, ховаючи бісики в очах. Правду кажучи, він і не сподівався так швидко вкоськати начальника.

Сергієві боліла нога й шпигало в скронях, але було смішно дивитись на придуркуватий вираз Матвієвої пики. «Що він за їден? Людина-загадка. Чи вдасться коли-небудь розкусити цього сфінкса? Ну, та певно…»

— Як же ти, мучачо, думаєш здійснити ваш спільний план?

Сергій умисне підкреслив слово «спільний».

— Поїдемо машиною, сеньйоре начальник.

— А бензин де твій?

Таки не витримав Коляда. Сказати, що бажає йому, Сергієві, смерті? А яка йому від того користь? Навряд…

На репліку Коляди Буено відповів Сергієві:

— Я все передбачив, сеньйоре. Дійсно, в нас учора сталась неприємність. Хтось… погано закрутив бочку з пальним, і майже все витекло. Але вихід є. Поїдемо не до столиці, а до Сан-Хуана.

Сергій витріщив очі.

— Так, сеньйоре начальник, не дивуйтеся, що в протилежному напрямку. Я не помилився: в нас бензину стачить лише до Сан-Хуана.

— Буено! — вигукнув уражений Мігуель. — Це ж паскудне, брудне містечко! Там і лікаря пристойного немає, хіба що фельдшер.

— Звідти, сеньйоре Мігуель, до столиці курсують літаки. Лінія відкрилась рік тому. Я випадково прочитав це на рекламному щиті авіакомпанії.

— Якщо вона не вилетіла досі в трубу, твоя… компанія.

Коляда не всидів і тут. І чого він домагається? Боїться, що його земляк не витримає такої подорожі? Може, й так… У Сергія знову почала підійматись температура, й голова була не здатна до аналізу. Він погодився залишити експедицію не тому, що боявся за себе, а через те, що йому стало байдуже, чим усе кінчиться. Та й працювати залишалось недовго. Через місяць, а то й раніше почнуться дощі.

За три дні Ряжанка з Буенавентурою дісталися до Сан-Хуана, наступного дня прибули до столиці. А ще за день, найпізніше — за два, почалася б гангрена. Так сказав лікар.

Добрий тиждень Сергій не прокидався. То був стан якогось напівсну-напівмарення. Він то боровся з велетенськими чорними павуками, то тікав од вогню й ніяк не міг утекти, бо загубив милицю, а нога тяжко боліла. Раптом згадував, що милицю віднесла вода, й кидався пливти, проте милиця, звиваючись гадюкою, тією самою, що колись ужалила його, викручувалась і не давалася до рук. А тут іще спирало подих, пересихала горлянка, репалися губи. Незборимо снадила спрага, а не здогадувався, що пливе у воді. Потім пам'ять поверталась, і він жадібно пив. Але озеро виявлялось не звичайним, а гасовим. Сергій захлинався, руки й ноги мліли, тіло безвільно йшло на дно. Довкола ставало тихо-тихо, й Сергій розумів, що це він уже в підводному царстві. З усіх боків до нього п'ялися щупальця бридких восьминогів. Вони спочатку обережно й ніжно обмацували йому руки, обличчя, потім повільно оповивали з усіх боків, починали душити. їхні потворні роти, мов чорні провалля, притягали жертву, й кров у жилах застигала від жаху.