Гарпер Лі - Убити пересмішника...

— Якби можна було піти додому. Джеме, ця клята леді каже, що Аттікус учив мене читати і щоб він цього більш не робив...

— Не журися, Всевидько,— заспокоював мене Джем.— Наша вчителька каже, що міс Кароліна навчає по-новому. Вона вчилася цьому в коледжі. Скоро так буде в усіх класах. За цим способом книжки майже не потрібні. Приміром, ти хочеш дізнатися про корову — треба її подоїти, зрозуміло?

— Так, Джем, але я не хочу вивчати корів, я...

— Ти повинна. У нашому окрузі на них тримається половина господарства.

Я тільки запитала Джема, чи не збожеволів він.

— Ох ти вперта ж. Я тобі просто пояснюю, що першокласників відтепер навчатимуть за новим способом. Називається «десяткова система Дьюї».

Я ніколи не сумнівалася в тому, що казав мені Джем, отож повірила йому й тепер. «Десяткова система Дьюї» зводилася до того, що міс Кароліна розмахувала перед нами карточками, на яких було написано друкованими літерами: КІТ, ВІН, ВІЗ, ВИ. Од нас, певно, не ждали ніяких коментарів, і клас мовчки сприймав ці імпресіоністські нововведення. Мені все набридло, і я заходилася писати листа Ділу. Міс Кароліна помітила це і ще раз веліла сказати батькові, щоб він перестав навчати мене.

— Крім того,— зауважила вона,— в першому класі ми пишемо тільки друкованими літерами. А вчитися писати по-справжньому ти будеш у третьому класі.

В усьому була винна Келпурнія. В негоду я могла довести її до божевілля, вона знаходила мені роботу: надряпає алфавіт зверху на грифельній дощечці, а нижче велить переписувати главу з біблії. Якщо мені вдавалося копіювати літери, в нагороду я одержувала шматок хліба з маслом і цукром. Келпурнія була вимоглива вчителька, і мені рідко діставалася нагорода.

— Всі, хто ходить снідати додому, піднесіть руки,— сказала міс Кароліна, перериваючи мої думки про кривди Келпурнії.

Міські діти піднесли руки, і міс Кароліна уважно оглянула нас.

— Всі, хто взяв сніданок із собою, покладіть його на парту.

Невідомо звідки з'явилися на партах відерця з мелясою, і на стелі заграли веселі зайчики. Міс Кароліна ходила між рядами парт, оглядаючи сніданки, схвально кивала головою або хмурилася. Біля парти Уолтера Канінгема вона зупинилась.

— А де твій сніданок? — запитала.

По обличчю Уолтера Канінгема кожен першокласник міг догадатися, що у нього глисти. А глянувши на босі ноги легко було зрозуміти, звідки вони в нього. Глисти бувають тоді, коли люди босоніж ходять у хліві або по грязюці, де валяються свині. Коли б Уолтер і мав черевики, він взув би їх тільки в перший день навчання, а потім знову ходив би босоніж до самої зими. Зате на ньому була чиста сорочка і старанно залатаний комбінезон.

— Ти сьогодні забув свій сніданок? — спитала міс Кароліна.

Уолтер дивився прямо перед собою. На його худій щоці сіпнувся мускул.

— Ти сьогодні забув овій сніданок? — повторила міс Кароліна.

Щока сіпнулася знову.

— Еге,— видавив він нарешті.

Міс Кароліна підійшла до столу і відкрила свою сумочку.

— Ось тобі двадцять п'ять центів,— звернулася вона до Уолтера.— Піди і купи собі поїсти. Гроші віддаси мені завтра.

Уолтер похитав головою.

— Ні, мем, дякую,— сказав він тихо.

— Підійди сюди, Уолтер, і візьми гроші.

В голосі міс Кароліни почулося нетерпіння.

Уолтер знову похитав головою.

Коли Уолтер похитав головою втретє, хтось шепнув:

— Всевидько, скажи їй!

Я обернулась і побачила, що майже всі діти — і міські й загородні — дивляться на мене. Ми з міс Кароліною розмовляли вже двічі, і вони дивилися на мене в простодушній певності, що така близькість породжує взаєморозуміння.

Я підвелась і відповіла за Уолтера:

— Е-е-е... міс Кароліно...

— Що в тебе, Джін Луїзо?

— Міс Кароліно, він Канінгем.

Я сіла.

— Що таке, Джін Луїзо?

Мені здавалося, що я сказала досить зрозуміло. Всім принаймні було ясно: Уолтер Канінгем брехав відчайдушно. Ніякого сніданку він не забував, у нього його просто не було. Нема сьогодні, не буде завтра ні післязавтра. Він, мабуть, ніколи в житті не бачив разом і трьох таких монет, як пропонувала вчителька.

Я спробувала ще раз:

— Міс Кароліно, адже Уолтер... він Канінгем.

— Не розумію, Джін Луїзо, що ти хочеш сказати.

— Це нічого, мем, скоро ви знатимете всіх людей округу. Канінгеми ніколи нічого не візьмуть безплатно — ні в церкві, ні в муніципалітеті. Вони ні в кого нічого не беруть, обходяться тим, що мають. У них небагато є, але вони обходяться.