Гарпер Лі - Убити пересмішника...

Зима, діти тремтять від холоду біля хвіртки — чорні силуети на тлі палаючого будинку. Зима, чоловік виходить на середину вулиці, падають на землю його окуляри. Чоловік стріляє і вбиває собаку.

Знову літо, і він бачить, як у його дітей розривається серце. Знову осінь, дітям потрібна його, Страхолюда, допомога.

Аттікус має слушність. Якось він сказав: щоб по-справжньому зрозуміти людину, треба самому влізти в її шкуру та ще трохи й походити в ній. Я тільки постояла на веранді Редлі, проте й цього було досить.

Вогні вуличних ліхтарів стали розпливатися: починалася мжичка. Повертаючись додому, я раптом відчула, що вже стара. Помічаю на кінчику носа маленькі крапельки, починаю дужче косити очима — паморочиться в голові, і я перестаю. Думаю, скільки цікавого я розповім Джемові завтра. Уявляю, як він розсердиться, коли дізнається, що прогавив таку нагоду. Знаю, кілька днів не розмовлятиме зі мною. Іду додому і думаю: ми з Джемом ще будемо рости, але нам мало чого лишилося навчитися, хіба що алгебри.

Я побігла вгору по східцях, і ось я вже дома. Тітка Олександра відпочиває, в кімнаті Аттікуса темно. Заглянула до Джема — може, він прокинувся. Біля Джема, читаючи книгу, сидів Аттікус.

— Джем ще не прокидався?

— Ні, спить сном праведника. До ранку не прокинеться.

— А ти весь час сидітимеш біля нього?

— Посиджу ще годину-дві. Іди спати, Всевидько. У тебе був нелегкий день.

— Мені хочеться трохи посидіти з тобою.

— Посидь,— сказав Аттікус.

Було вже, певно, за північ, дивно, що він так швидко погодився. А втім, він кмітливіший за мене: тільки-но я сіла, як мені захотілося спати.

— Що ти читаєш? — запитала я.

Аттікус перегорнув книгу і подивився на обкладинку.

— Це Джемова. Називається «Сірий привид».

Сон як рукою зняло.

— Чому ти вибрав саме цю книжку?

— Сам не знаю, доню. Просто попала під руку. Якось не довелося прочитати,— відповів він переконливо.

— Будь ласка, почитай уголос. Там таке страшне пишеться.

— Ні,— сказав Аттікус.— Досить з тебе страшного. Це занадто...

— Аттікус, мені не було страшно.

Він підняв брови.

— Ні,— мовила я,— мені стало страшно, але це вже тоді, коли я розповідала містерові Тейту. І Джем не злякався. Спитай у нього, і він тобі скаже те саме. А взагалі по-справжньому страшно буває тільки в книжках.

Аттікус хотів щось сказати, відкрив уже рота, але не сказав. Він забрав великий палець, що притримував посередині розгорнуту книгу, і повернувся до першої сторінки. Я підсунулася ближче і поклала голову йому на коліна.

— Гм-м... «Сірий привид»,— почав він,— написав Сектейтері Гокінс. Розділ перший...

Я щосили намагалася не заснути, але за вікном тихо шелестів дрібний дощ, у кімнаті було тепло, батьків голос був такий лагідний і спокійний, а на його колінах було так затишно, що я невдовзі заснула.

Здавалося, минула хвилина, не більше, як я відчула, що він легенько штовхає мене в бік. Він підняв мене, поставив на ноги, повів до моєї кімнати.

— Я все чула, що ти читав,— пробуркотіла я.— Я зовсім не спала, це про корабель, і про Трипалого Фреда, і про хлопчика Стоунера...

Аттікус одстебнув шлейки комбінезона, прихилив мене до себе і стяг його. Притримуючи мене однією рукою, він другою дістав мою піжаму.

— ...і вони думали, що це хлопчик усе перевертає в їхньому клубі, і розливає чорнило, і...

Він привів мене до ліжка і посадив. Потім підняв мої ноги, уклав мене і вкрив ковдрою.

— І вони хотіли його спіймати, але ніяк не могли, бо не знали, який він на вигляд, нарешті побачили його і зрозуміли, що він нічого поганого не робив... Аттікус, він хороший хлопець...

Він укрив мене до самісінького підборіддя і підіткнув ковдру з усіх боків.

— Більшість людей, Всевидько, хороші, коли їх нарешті зрозумієш.

Він погасив світло і пішов до Джема. Він просидить там цілу ніч, він сидітиме біля Джема, коли той прокинеться вранці.

1066 року під Гастінгсом війська англосаксонського короля Гарольда зазнали поразки, після чого норманський герцог Вільгельм І швидко захопив країну і став королем Англії. Предки Фінчів не брали участі в цій битві, отже, не належали до стародавньої англійської аристократії.

Міссурійським компромісом називають угоду 1820 року між членами конгресу США, які представляли рабовласницький Південь, з одного боку, і Північ, що намагалася обмежити поширення рабства,— з другого. Цей компроміс не усував суперечностей між системами найманої та рабської праці і, за словами Маркса, насправді виявився поступкою з боку Півночі.