Николай Хвылевой - Вальдшнепи

— I все-таки я не розумiю, до чого ти це говориш, — знову вставив товариш Вовчик.

— Зараз буде ясно, — сказала Аглая й запалила нову папiроску.

— Отже, я говорила про Карамазова як про певний тип нашого часу. Дмитрiй теж належить до цього типу. Але, як вiдомо, правил немає без виняткiв, i не всi Карамазови прийдуть до жовтого дому. Дмитрiй випадково найшов собi оддушину в другоряднiй, на його погляд, iдеї вiдродження його молодої нацiї, i ця оддушина може спасти його. йому тiльки потрiбний добрий пастир, i такого пастиря вiн уже вiдчув у менi. Я ще з ним мало розмовляла на цю тему, але вже один той факт, що я з першої зустрiчi почала активно й цiлком щиро пiдтримувати його захоплення новими iдеями, — один цей факт не мiг не положити глибокого вiдбитку на його вразливу душу, i вiн закохався в мене. Закохався як у нового пастиря. Вiн так закохався, як може закохатись тiльки нестриманий романтик. Я це вже провiрила на трьох днях розлуки. Отже, старої хвороби нема, є нова хвороба, але це вже хвороба остаточного видужання.

— Ти вже скiнчила? — зiтхнув iз полегшенням товариш Вовчик.

— Скiнчила.

— I все-таки я скажу, що й ти багато мудруєш i трохи подiбна до того ж Дмитрiя.

— Вiдкiля ж це видно? — всмiхнулась Аглая.

— А хоч би вiдтiля, що ти надто вже просто говориш про кохання, нiби справа йде про якусь купiвлю чи то продаж. Якось чи то надумано, чи то навiть меркантильно все це…

— А ти ж думав, що маєш справу з кисейною баришнею? Нi, друже, в наш вiк можна кохати справжнiм коханням тiльки тодi, коли це кохання пiдiгрiвається полум'ям соцiальної iдеї.

— Тодi менi буквально незрозумiле, як ти, московка, можеш зробитись якимось там пастирем.

— А чому не припустити, що менi душно на своїй вiтчизнi? — загадково посмiхнулась Аглая. — В таких випадках можна зробитись навiть киргизом тощо… коли в Киргизiї є оддушина.

Товариш Вовчик раптом позiхнув i, розкинувши руки, лiг на траву.

— А все-таки, коли правду говорити, — сказав вiн, — нiчого я не зрозумiв iз твоїх балачок. Якось дуже плутано, майже так, як у Дмитрiя. Полiтика, полiтика й полiтика, i вiдсутнiсть усякої ясностi… Ти часом не комунiстка?

Аглая засмiялась. Їй все-таки Вовчик, їй-богу, подобається: поруч iз безпримiрною наївнiстю такий тонкий сарказм. Коли б вона належала до компартiї, їй би вiд такої реплiки, безперечно, не поздоровилось. Тепер вона розумiє Карамазова й розумiє, чому вiн не хоче покiнчити з своєю КП(б)У.

— Ти, будь ласка, не приписуй менi того, що я й не думав говорити, — стривоженим голосом сказав лiнгвiст.

— Ти одмовляєшся? — усмiхнулась Аглая. — Тодi я прошу пробачення: менi здалося чомусь, що ти багато вiдважнiш самого себе.

Товариш Вовчик широко позiхнув. Вiн пiдсвиснув своєму ловераковi й сказав:

— Ну, добре. Постановимо, що розмову скiнчено. Тепер запитання: ти сьогоднi вийдеш до Дмитрiя?

— А ти дуже хочеш, щоб я вийшла?

— Звичайно.

— А чому тобi так хочеться, щоб я вийшла?

— Тому, що коли й далi Дмитрiй буде з таким же настроєм, то з нашого полювання нiчого не вийде… I потiм, менi дуже обридли цi фокуси.

— Словом, ти хочеш, щоб я обов'язково вийшла?

— Звичайно.

— Hv тодi я обов'язково не вийду.

— А я тодi з тобою й говорити не схочу, — обурився товариш Вовчик. — I взагалi я страшенно шкодую, Що прогаяв стiльки часу.

Аглая зареготала. Ах, який вiн смiшний, цей Вовчик! Вiн "прогаяв стiльки часу"! Хiба все його життя не е порожнє мiсце в свiтовому руховi? Вiдкiля це вiн узяв, що йому дано якось там "гаяти чи не гаяти час"?

— Проте ти на мене не гнiвайся, друже. Це я жартую, — сказала вона.

Але Вовчик i без пробачення не ображається; вiн немало чув таких комплiментiв хоч би вiд того ж Дмитрiя. Вони його зовсiм не обходять. Його тiльки дивує, чому це "пастир" (вiн таки зiронiзував) не хоче йти до своєї вiвцi… Словом, до побачення!

Вовчик пiдвiвся вже i йде до паркану. Тодi з-за повiтки вискакує тьотя Клава й бере його пiд руку. Вона запевняє лiнгвiста, що й не думала пiдслухати його розмову, але вона ставить такi двi вимоги: перша — Вовчик дає чесне слово, що Дмитрiй нiчого не знає про те, як думає про нього Аглая ("моя племiнниця, бачиш, з одного боку, висококультурна людина, а з другого — якась дуже необережна i одверта до безумства").

— Таке слово я вже дав Аглаї, - незадоволено сказав лiнгвiст.

— А друга, — продовжувала тьотя Клава, — я тебе прошу поцiлувати мене по секрету в оце праве вушко й пiти зi мною до Євгенiя Валентиновича. Тепер тобi нiчого турбуватись: Женя вже знає, що ти сидиш з Аглаєю, i хоче зiграти з тобою в шахи.