Акутаґава Рюноске - ПАВУТИНКА

Холодним розумом він став близько до філософа, автора «Кандіда».

У двадцять дев'ять років він уже не бачив просвітку в житті. І тільки Вольтер подарував йому, безпорадному, штучні крила.

Змахнувши ними, він легенько майнув у піднебесся. І тої ж миті потонули внизу людські радощі й горе, залиті світлом розуму. На жалюгідні людські оселі посилаючи свій насміх та іронію, він безперешкодно полинув до сонця. Бо забув, що й стародавній грек обпалив на сонці свої штучні крила, впав у море й загинув…

Молоде подружжя оселилося у будинку його названих батьків. На краще вони не спромоглися, бо він щойно дістав посаду в газетному видавництві. Він покладав усю надію на авторський примірник угоди, написаної на жовтому папері. Однак згодом виявилося, що та угода ні до чого не зобов'язувала видавництво, а на нього лягла важким тягарем.

Два рикші мчали безлюдним путівцем під безхмарним небом. Свіжий вітерець давав узнаки, що дорога ця пролягає до моря. Сидячи на задній колясці, він здогадувався, що та зустріч не принесе радості, і раз по раз питав себе, яка сила несе його туди.

Адже це не була любов. А якщо не любов… Уникаючи відповіді, він мусив заспокоювати себе словами: «Принаймні ми однакові».

На передній колясці сиділа донька божевільного. її молодша сестра з ревнощів укоротила собі віку.

«Тепер уже нічим не зарадиш».

До божевільної, підвладної лише матеріальним інстинктам, тепер він почував якусь ненависть.

Тим часом обидві коляски котилися повз цвинтар на піщаному березі. З-поміж живоплоту, обсипаного черепашками устриць, виглядали чорні надгробки. Дивлячись на блискуче море за тими надгробками, він раптом відчув зневагу до її чоловіка, котрий не заволодів її серцем.

То була ілюстрація в якомусь часописі. Але намальований тушшю півень свідчив про незвичайну обдарованість автора. Про того маляра він безперестанку розпитував своїх друзів.

Минув лише тиждень, і той маляр завітав до нього в гості. На все життя залишили ті відвідини яскравий спомин у його серці. У тому маляреві він відкрив не знаного ніким поета, розкрив перед собою не відому навіть маляреві його власну душу.

Якось восени одного прохолодного надвечір'я стеблина маїсу зненацька нагадала йому про того маляра. Високі маїсові стебла, настовбурчивши шорстке листя, розпускали навколо себе тонке, як нерви, коріння. Безперечно, це був автопортрет його вразливої натури. Таке відкриття навіяло смуток.

«Уже пізно. Та в останню хвилину…»

На майдан опускалися вечірні сутінки. Він переходив тим майданом, у тілі ще жевріла крихта денного тепла. Високі будинки на тлі сріблястого спокійного неба мерехтіли квадратами осяяних електричним світлом вікон.

Очікуючи на неї, він став край дороги. Збігло тільки п'ять хвилин, а вона, змарніла, змучена, підійшла до нього й, глянувши у вічі, всміхнено сказала: «Ви, мабуть, притомилися». Потім вони пліч-о-пліч пішли присмерковим майданом. Такого раніше з ними не було. Він почував, що заради неї ладен пожертвувати усім.

Коли вони вже сіли в авто, вона пильно глянула йому в обличчя і спитала:

– А ви не жалкуєте?

На те він рішуче відказав:

– Ні, не жалкую.

Вона схопила його руку й промовила:

– Я теж не жалкую, однак…

У ту мить її обличчя здавалося наче осяяне місяцем.

Він стояв коло фусума [145]й стежив, як акушерка в білому халаті купала немовля. Щоразу, як в око дитині потрапляло мило, вона жалібно кривила личко й пищала тонким голосочком.

Відчуваючи, як від дитини віддає запахом мишеняти, він у думці мимоволі запитував себе: «Для чого з'явилося оте маля на цей світ, повний горя і страждань? Чому доля так нерозважно вибрала йому такого батька, як я? »

Дружина народила йому першу дитину – сина.

Він стояв на порозі будинку й споглядав, як у місячному світлі, що сіялося крізь розквітле віття граната, кілька замурзаних китайців грали в мадзян [146]. Потім він повернувся у покій і при світлі низько підвішеної лампи взявся читати «Зізнання ідіота». Не дочитавши й двох сторінок, він гірко посміхнувся. У листі до коханки-графині Стріндберґ писав таку саму брехню, якої допустився і він…

Збляклі фігури Будди, святих, коней, зів'ялі квіти лотосу його пригнічували. Дивлячись на них, він забував усе на світі. Навіть про радість, що розлучився з донькою божевільного.