Акутаґава Рюноске - ПАВУТИНКА

– Вибухла війна?

– Еге ж. Бо, на лихо, той видра-самець був високого стану й мав великі заслуги.

– І хто переміг у тій війні?

– Звісно, наша країна. За ту перемогу на бойовищі наклало головами триста шістдесят дев'ять тисяч п'ятсот хоробрих водяників. Але порівняно з ворогом наші втрати мізерні. Хутра в нашій країні здебільшого з видр. Під час війни моя фірма не тільки виготовляла скляні вироби, але й поставляла фронту вугільну жужелицю.

– Навіщо?

– Ясна річ, замість страви. Нам, водяникам, коли животи з голоду позатягає, аби що-небудь кусати.

– Даруйте, але в нас без скандалу не обійшлося б.

– У нашій країні було б те саме, якби ми, я і філософ Маґ, не переконували: «Признайся у гріхах, і зло само щезне». Та, зрештою, моя фірма не тільки шукала зиску, а й палала любов'ю до батьківщини.

Саме тої миті прибіг кельнер. Чемно вклонившись, він, немов вичитуючи, мовив:

– У вашого сусіди пожежа!

– Пожежа? – Ґер злякано підвівся, а за ним і я. Тим часом кельнер, оговтавшись, докинув:

– Але її уже погашено.

Ґер крізь сльози радів. Поглянувши на нього, я відчув ненависть до цього директора фірми скляних виробів. Такий багач, а так і зостався нікчемним водяником! Я витяг з глека троянду.

– Хоча й пожежу загашено, а все ж ваша дружина, певне, ще й досі з переляку труситься. Передайте їй від мене оцю квітку.

– Дякую, – Ґер потис мені руку і, захихотівши тоненько, вів далі: – Сусіда наймає у мене будинок, а тому від страхової компанії й мені перепаде.

У мене ще й досі перед очима той Ґерів усміх, огидний і ненависний.

Наступного дня зайшов до мене студент Рап. Умостившись на кріслі у вітальні, він закинув ногу на ногу й понуро втупився у поміст, що навіть не видно було гнилого дзьоба.

– Рапе, що сталося? Чого ти сьогодні такий засмучений?

– Та пусте, дрібниця… – ледь-ледь підвівши голову, зажурено прогугнявив Рап.- Сьогодні я визирнув з вікна й ненароком прошепотів: «О, вже розцвіла ловимуха!» А сестра те почула – та як зарепетує: «То це я, виходить, ловимуха? !» А тут ще й мати – вона геть-то розпестила сестру – напосілася на мене.

– Чому твоїй сестриці не сподобалося, що ловимуха розцвіла?

– Мабуть, вона подумала, що я натякаю на неї: мовляв, ти вже дозріла ловити водяників. У сварку встряла й тітка, що не ладнала з матір'ю, і зчинилася буча. А п'яний, мов чіп, батько, зачувши крик, як візьметься поспіль усіх кулаками молотити! Тим часом молодший брат викрав мамин гаманець і подався чи то на кінофільм, чи куди інде… А я… а мені… – обхопивши голову руками, Рап зайшовся плачем. Мені, звісно, стало його жаль. Водночас я пригадав Токову огиду до сімейного життя. Тому поплескав Рапа по плечу, намагаючись утихомирити.

– Не журися. Таке з багатьма трапляється.

– Якби хоч дзьоб був цілий…

– Що ж тут удієш? Скорися долі. Піди до Тока.

– Ток мене зневажає. Бо я не зважився покинути родину, як він.

– То, може, звернешся до Крабака?

Від того пам'ятного концерту я подружив із Крабаком, тож вирішив одвести Рапа до видатного композитора країни во-дяників. Крабак жив куди розкішніше, ніж Ток. Але, безперечно, не так заможно, як капіталіст Ґер. У його покої, заставленому старожитностями – ляльками «танаґура», перським череп'яним посудом, канапою в турецькому стилі, – завішаному власними портретами, завжди гралися діти. А от того дня він сидів, обхопивши груди руками, сам-один, засмучений і похмурий, під ногами валялися клапті паперу. Рап з Током, напевне, часто бували у Крабаковому товаристві. Однак тепер, побачивши композитора в пригніченому стані, студент Рап, видно, розгубився і, привітавшись поклоном, мовчки присів у кутку світлиці.

– Що сталося, пане Крабак? – замість привітання спитав я.

– Питаєте, що сталося? Ох, ті критики – ідіоти! Вони сміють заявляти, що моя лірика ніщо порівняно з Токовою.

– Але ж ви знаменитий композитор…

– Це ще нічого. Ато ж вони базікають, що порівняно з Роком мене не варт і композитором називати.

Композитора Рока часто порівнювали з Крабаком. Та, на превеликий жаль, він не був членом клубу надлюдей, тому я не мав нагоди хоч раз з ним поговорити. Мені тільки доводилось бачити на фото його самовпевнене обличчя із задертим дзьобом.

– Рок, звісно, обдарований. Але його музиці бракує новочасного запалу, який переповнює твою музику.

– Ти справді так думаєш?

– Далебі, що так.

Умить Крабак схоплюється на ноги, бере ляльку «танаґура» й розбиває її об підлогу. Рап, очевидячки, злякався, бо, щось закричавши, хотів було дременути. Та Крабак дав знак, аби ми не лякалися, і вів далі: