Акутаґава Рюноске - ПАВУТИНКА

Ще раз дмухнув вітер, і зашелестіло верхів'я дерев у саду – так, мабуть, всі подумали. Я не встигла збагнути, звідки той шум у темному небі, як щось чорне пролетіло понад землею з даху вілли й прожогом стрибнуло в охоплену вогнем карету. Пропалені червоні ґрати обвалилися, чорне створіння кинулося на відхилене назад плече дівчини, закричало болісно жалібним, різким, як від розірваного шовку, голосом і вишмигнуло з диму. Потім завищало ще і ще раз. Як у нестямі, в лад з цим криком ми теж зойкнули. Бо перед вогняною стіною до дівочого плеча причепилася мавпа з двору пана Хорікави, прозвана Йосіхіде.

Але мавпу було видно тільки одну мить. Ще не встигли піднятися до неба золоті іскри, як чорний дим поглинув і мавпочку, і дівчину. Посередині саду лише гуготіло полум'я карети. Скоріш то було не просто полум'я, а стовп вогню – пекельного вогню, що намагався спопелити всіяне зірками небо.

А незворушна постать Йосіхіде перед стовпом вогню – яке диво! Зморщене обличчя того Йосіхіде, який щойно страждав пекельними муками, тепер відсвічувало невимовним блиском, екстазом: забувши про ясновельможного пана, він притис руки до грудей і стояв, як укопаний, а очима, здавалось, не помічав, що це його донька конає в полум'ї. Його погляд втішали переливи вогню і постать нещасної жінки, байдуже якої. Та дивувало не лише те, що Йосіхіде радо споглядав конання своєї єдиної доньки. На його обличчі тоді була якась хижа зловісна врочистість, що межує з суворістю короля звірів – лева, який тільки в сні може привидітися. Сила-силенна нічних птахів, сполоханих раптовим вогнищем, кружляли над садом і пронизливо кричали, але, здавалось, не наважувалися промайнути коло Йосіхіде. Можливо, очам невинних створінь відкривалося схоже на німб сяйво незбагненної величі маляра. А що вже казати про людей? Усі, навіть слуги, затамувавши подих, з тремтливим серцем, переповненим чудної радості, наче перед ними новоосвячений образ Будди, втупилися в Йосіхіде. Та хіба не вражали своєю величчю тріскотливе полум'я, ширячись по небу, і закляклий перед ним маляр? Тільки одна людина, ясновельможний пан Хорікава на веранді, не був як інші: обличчя його зблідло, в кутиках рота виступила піна, затиснувши в долонях коліна, він сапав, як загнаний звір…

Хтось прохопився, і незабаром всі довідалися, що на віллі «Юкіґе» ясновельможний пан Хорікава спалив карету. Правда, про ту подію ходили найрізноманітніші чутки. Передусім чому ясновельможний пан спалив доньку Йосіхіде ? Найчастіше чулося, нібито він так учинив через неподілене кохання. Однак я певна, що наш ясновельможний пан мав намір лише тяжко покарати злого маляра, який заради своєї картини нічим не гребував, навіть людським життям. А що це не брехня, ручусь – на власні вуха чула від нашого пана.

Після тої ночі, коли на очах Йосіхіде згоріла його донька, ще дужче зміцніло його тверде, як камінь, прагнення довершити картину. Дехто називав його твариною у людській подобі. Бо хто ж іще зречеться батьківської любові до рідної дитини? А панотець з Йоґава, який теж уважав Йосіхіде відступником, частенько казав: «Хоч би яких вершин досяг він у мистецтві, а як не зрозуміє п'яти принципів [40], то горітиме в пеклі».

Та минув лише місяць, а Йосіхіде довершив картину, негайно приніс у двір і попросився показати її нашому ясновельможному панові. Саме тоді до палацу пана Хорікави завітав і панотець з Йоґава. Як побачив він ту картину на ширмі, то був просто приголомшений страхітливою вогняною бурею, що шугала між небом і землею. Спочатку він похмуро дивився на Йосіхіде, та незабаром, якось несамохіть ударивши руками по колінах, вигукнув: «Чудово!» Я й досі не забуду, як, зачувши цю похвалу, наш ясновельможний пан силувано посміхнувся.

Відтоді про Йосіхіде ніхто, принаймні у дворі, поганим словом не прохопився. Певно, тому, що кожну людину, навіть ненависника, вражала суворість картини, лякала правда пекельних мук.

Але в ту пору Йосіхіде вже не було на цьому світі. Тільки-но він домалював картину, як наступної ж ночі повісився на сволоку у своїй кімнаті. Можливо, втративши доньку, він не міг далі жити. Його труп ще й досі лежить у землі, де колись була його оселя. Та минув уже не один десяток років, тож надгробок, напевне, полупався від негоди і заріс мохом, як на могилі споконвіку невідомої людини.

Нижченаведене – це передсмертний лист покійного лікаря Ґіітіро Кітабатаке (ім'я та прізвище вигадані), якого недавно дав мені прочитати віконт Хонда (його прізвище також вигадане). На мою думку, немає рації відкривати справжнє ім'я лікаря Кітабатаке, бо тепер його навряд чи хтось пам'ятає. Та й я сам уперше почув про нього лише після того, як зблизився з віконтом Хондою, який розповів мені чимало цікавих історій, що сталися в перші роки епохи Мейдзі [41]. Певне уявлення про його вдачу та вчинки можна собі скласти, прочитавши нижченаведеного листа. Я додам лише кілька фактів, про які мені довелося випадково почути на стороні. Лікар Кітабатаке у свій час був відомим терапевтом і вважався своєрідним знавцем театрального мистецтва, що мав радикальні погляди щодо реформи театру. Кажуть, начебто з-під його пера вийшла комедія на дві дії, що була інсценізацією однієї частини повісті Вольтера «Кандід» з використанням історичного тла епохи Токуґава [42].