Борис Гринченко - Сам собі пан

Тільки вступив, коли якесь лакейське опудало зараз мене за руку хап!

— Ти чого сюди?

— Не хапай, — кажу, — не поспішайсь! — та одвів його руку та й подався собі.

Іду далі так, як мені сказано, коли справді сидить за сто- лом якась панночка і білети продає. Підійшов і собі.

— Дозвольте мені, коли ваша ласка, білет!

— Нєту, — каже, — всі попродала, тільки в первих рядах єсть.

— Отого ж мені й треба — первого ряду, — давайте його мені.

— Два рублі, — каже.

— Дарма, — відказую, — давайте! — та й подаю їй два карбованці.

Взяла гроші й дала білета.

Там пани ще роздягаються, ну а я собі був у чумарчині, то так просто й пішов у ту залу, — не питався й куди, бо мені вже розказано, де повертати.

Як увійшов, то тут уже — не буду брехати — таки стало мені дуже моторошно.

Хата така здорова, як клуня, та де! ще більша!.. та вся блищить, — ну, незистино ще дужче, як у церкві!.. А пов нісінько стільців наставляно… народ вештається, та все пани та пані, — які сидять, які ходять… Зроду-звіку не бачив такого, — якби не намірився йти, то, мабуть би, вернувся, а то що дуже вже затявся.

— Держись цупко! — знов кажу собі та все посуваюся, та все посуваюся помалу проміж панами та проміж стільцями, до свого первого ряду ціляючи… Та ще ті панії з довгими хвостами, — ну їй же ти богові моєму, — одній так у той волок уплутався, як парубок у гарбузиння, — мало не впав… Щось мені за це й сказано, та не розібрав… Дивляться на мене всі та дивуються, одначе пускають… Помалу протюпав я до того первого ряду, знайшов свій сьомий номер та й сів. Біля мене нікого нема, — тільки геть-геть двоє якихся так, як я, у первому ряді сидять.

Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на ті здоровенні патрети, що по стінах, та на той хортоплян, що грають на ньому… А позад мене усе шамотаються пани, усе шамотаються, і вже чую, що щось, мабуть, про мене гомонять, бо раз у раз: «Смотри! Смотри!» Зирнув я так трохи через плече, — коли пани купками позбивалися, гомонять та на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разів зо два та й став коло мене.

— Мужичок, — каже, — ти не туди попав.

— Ні, туди, — ось у мене й білет є, — відказую, а сам собі думаю: точнісінько, як і на машині.

— То що, що білет, — каже, — то дарма, а можна тут сидіти тільки тому, хто в панській одежі, а в мужичій — ні.

— Хіба, — доводжу, — одежа слухає? Адже люди!

— Та люди — люди, та тільки не в такій одежі. Це дворянське собраніє, так мужикам не годиться.

Дошкулив він мене. Стривай же ти, думаю, — загну й я тобі карлючку. Та й питаю:

— А хіба, — кажу, — пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?

А він собі круть та й побіг од мене, нічого не сказавши. Біжи!

Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, — здається, той лакей, що одежу з панів ізнімав. Прийшов:

— Мужичок, уставай, іди!

— Чого? — питаю.

— Нідзя, тут только господам можна, панам.

— Хто заплатив за білет, той тут і пан, — одказую. — Я заплатив, то й сидітиму.

— Іди, бо виведуть!

— Побачимо, — кажу. — Ви лучче йдіть до свого діла, — чого ви до мене причепились, як шевська смола?

Побіг і цей тим слідом. Може, вже й годі, і покинуть? думаю собі.

Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стільці валя, — так поспішається. Прибіг та як зашипить:

— Вон отсюда!

— Ваше благородіє, — кажу, — ви на мене не кричіть, бо я гроші віддав так, як і пани.

— Взять його!

Тут де не взялись отой самий лакейчук та поліцейський. Ухопили мене та й ведуть. Іду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться.

Ну й сором же було проміж того панського натовпу йти! А вони, гемонські, ще й сміються!..

Коли це якісь паничі назустріч:

— За що ви його ведете: він же мас білет.

— Не ваше діло, не мішайтесь у поліцейські діла! — загарчав хватальний.

Вивели мене в сіни, каже хватальний до солдата:

— Забери його в поліцію, — хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!

Повій мене солдат.

Ідемо вулицею — темно вже надворі, ліхтарі скрізь посві- тилися. Пройшли трохи мовчки.

— А куди це ми йдемо? — питаюся.

— Хіба не чув? — одказує. — У поліцію йдемо. А бодай би ти пішов круга-світа! — думаю собі, а сам питаю:

— Так хіба це ви й справді в поліцію мене ведете?

— А веду.

— А нащо?

— Бо звелено.

— А що ж у поліції буде?

— Закину тебе в темну, то переночуєш. Хіба не чув?