Олекса Стороженко - Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа

– От, як бач, паничу, – сказав Корж, окинувши оком руїну, – от тільки всього й зосталось од нашого коша!.. А колись, – додав він зітхнувши, – гарно було застроєно і кишіло народом. От на сих місцях, де видко ямки і горбики, стояли наші курені, в кожному був отаман і до тисячі козаків, а в деяких – і більш. Окроме сих курінних козаків, були ще й жонаті, що сиділи зимовиками, дехто уподобав собі місце на запорозьких землях, а все-таки числились при своїх куренях, бо в коші жонатим, крий боже, заборонено було проживать. Кожний курінь мав своє прізвище; отутечки стояв, – Корж став показувать пальцем, – Канівський, а тутечки – Левушківський, Плахтійовський, Ведмєдовський, Стебіовський, Ірклієвський, Щербиновський, Пластунівський, Переяславський, Глушнівський, Дядьківський, Уманський, Дерев’янківський, Корсунський, Гадяцький, Вербицький, Шастунівський, Мишастівський, Пашківський, Полтавський, Шкуринський, а цих вже і не пам’ятаю – забув.

– З чого і як були побудовані ваші курені? – спитав я.

– Е, наші курені не такі були, як ті, що скотарі робили собі по степах. Наші були збудовані з квадрових брусів, наш батько – Великий Луг наділяв нас лісом вдоволь. Курінь був, неначе той будинок, шістсот козаків і більш містилось в ньому, а строївся він, неначе трапеза яка, без перегородок і кімнат, а кругом побіля стін стояли столи і лавки, щоб було на чому за обідом сидіти. Образи були у нас дуже багаті, в срібних, в золотих шатах, а посередині куреня висіли панікадила, лампадки і у великі празники засвічувались. Вікна були великі, і часто грубки кахляні, галанські, як у мене в хаті; а печі, де пекли хліб, були особливо, в другій будові, там же і кухарі варили різні потрави: тетерю, борщ, галушки, хляки, рибу на стябло,

додав старий з «Енеїди» Котляревського, – і другі потрави, які водились по запорозькому звичаю. Як було зготують обід, то кухарі і ставлять на сирно по всіх столах дерев’яні ваганки з потравою, а між ними у великих кінвах, теж дерев’яних, трунки: горілку, мед, пиво і брагу, а кругом на кінвах вішали корячки, по-запорозьки – михайлики, бо в Січі тих чарок і шклянок не знали. Як же вже козаки прийдуть з отаманом обідати, то, помолившись богу, отаман сіда на покуті, а там з ним і козаки, та й починають трапезувать; а як кухарі розносять рибу на стябло, то по звичаю голови складають перед отаманом. Пообідавши, моляться богові, кланяються один одному і отаманові і дякують кухаря. «Спасибі, братчику, – кажуть, – що добре козаків нагодував!» Виходячи, отаман і всі козаки клали в карнавку по копійці, а деякі і більш, і розходились куди кому треба, а карнавочні гроші збирав кухар і купував на базарі на завтрашній обід з’їсне. Варили по куренях три рази в день, не в горшках, а в мідних або чавунних казанах, і не в печах, а на кабиці.

– Що ж робили запорожці, як не було війни? Не сиділи ж вони, згорнувши дома ручки?

– Що робили? Промишляли рибальством, звіриною ловлею. У Великім Лузі були страшенні гущі, озера, лимани, оточені очеретом, ситнягом; так по тих нетрях і драговині кишіло звіру: оленів, сайгаків, кіз, вепрів, лисиць, кабарганів (видр), а по степах було багацько вовків, зайців, бабаків. За шкурами було на ярмарок в Січ приїздять купці з Гетьманщини, з Польщі і Білогороду. Та й риби тії було досита в Дніпрі, по озерах і лиманах, а особливо в Тилігулі на Кинбурзькій косі, біля великого лиману, і в Тендрі. Було, Гетьманщина і Польща та й всі колишні живилися од нас рибою.

Поки Корж розказував, найшло чимало народу, і старий послав хлопця за паламарем, щоб одімкнути церкву. Прежньої січової церкви, збудованої 1740 року, вже не було [29] Запорожці хотіли було збудувать велику муровану церков і наготовили вже й дорогого матеріалу, мармору з старих мечетей і тесового камня, – так не привів господь привести діло до скутку! (Приміт. авт.). , на тім тільки місці, де був престол, стояв невеличкий пам’ятник, і недалечко од нього збудована Нова мурована церква простого майстерства, оточена оградою з каменю, що позоставався од старої будови. Незабаром прийшов паламар і одімкнув церкву. В храмі божім все було нове і нічого не збереглось стародавнього – січового. Прежній канастас дуже скусної роботи, похожий на той, що в Софійськім соборі в Києві, лежав покритий пилом на хорах; там же складені були хоругви, панікадила, лампади і ще дещо з церковної утварі. Один дід, котрий ввійшов з нами в церкву, розказував нам, що він сам бачив, як по зруйнуванню коша донці, калмики і москалі без відома начальства обдирали церкву: сокирою вирубали царські врата, вилитії з чистого срібла, і рвали з образів шати і привіски.