Микола Гоголь - Огненний змій

— Як не знать, — каже дід, — кілька раз самому доводилось там бувати!

Дід якось соромився казать, що чого-небудь не знав або не бачив, так і збреше; а йому збрехать, та ще перед відьмою — як раз плюнуть.

— Що тоді, — каже відьма, — зо мною діялось — не розкажу; я лежала ниць, заплющивши очі, і говорила якісь слова за матір’ю, од когось одрікалась; назад я вже полетіла на своїй мітлі. Оцей самий Трутик і мітлу мені зробив. Вернувшись, хотіла помолитись богу, і тільки перехрестилась, а мене так і вдарило об землю. З тієї пори отак, як бачите: плачу — не одплачусь, думаю-і нічого не вигадаю…

— Де ж твоя мати, бодай їй? — спитав дід.

— Чорти замордували… Як мати удовольнила своє серце, згубивши Хведора і його жінку, тоді тільки побачила, що згубила свою і мою душу; думала, як би вирятуватись, а чорти та відьми й довідались. Раз полетіла вона на Лису гору та й не вернулась; і мені те ж було б, та Трутик оборонив. Що буде дальш… а тепереньки так гірко та важко на душі, так нудно на світі!.. Відьма облилась сльозами.

— Не плач, моя горличко, — каже дід, — не плач, спасемо твою душу!.. Як-таки щоб запорожець укупі з чортом чого не зробили!

— Коли ж мене Трутик не допустить до пустельника! — каже відьма.

— Так я піду, — каже дід, — а там вже не його воля: буде, як пустельник звелить. Трутик обіцяв мені п’ять літ за коня служити, а тим часом, дасть бог, ти спасешся, і як вернеться чорт, то хіба облизня піймає… А там, моя кралечко…

Дід не договорив, тільки вусом моргнув і так глянув на Одарку, що вона потупилася і почервоніла, як калина.

Відьма добре нагодувала діда, участувала запіканкою і тернівкою і послала йому у коморі спочить. Не спавши цілісіньку ніч, дід заснув як убитий.

Дід заспався аж до вечора і, як ввійшов у хату, то вже застав там Трутика. Так гаспидів син і в’ється біля Одарки, аж досадно стало дідові. Поздоровкавшись, дід сів на лаві та й пита чорта:

— А чи далеко до пустельника?

— Ні, — каже чорт, — близенько: за Ізюмом, у Святих Горах [6] Святими Горами того звуться, бо ще за давніх часів християнства там спасались у печерах пустельники. Ще недавно пані Потьомкіна обновила одну церкву, висічену у скелі, і монастир. Нехай їй за це бог милосердний воздасть, що вона добрим людям бажа. Для другого небагато б вийшло з сього жадання користі, а для неї буде надто . (Прим. автора). .

— Як близенько?! — крикнув дід. — Та ми й на п’яті сутки туди не дійдемо!

— Еге, по-вашому, по-запорозьки, — каже чорт, — може, воно й так, а по-нашому — так ні; як виїдемо раненько, до схід сонця, то надвечір і там будемо.

— Слухай, чорте, — каже дід, розсердившись, — не чіпай запорожців. Я тобі кажу: якби мій кінь був живий, то будь я не Кирило Келеп, коли ув один день не став би! От що!

— Та не бреши, — каже чорт, — і у два не доїхав би; а от як я тебе повезу, то й в обід вспіємо!

— А Одарка ж як? — спитав дід.

— Вона перекинеться хортицею, — каже чорт, — так ми ще дорогою пополюємо за зайцями.

До півночі гнули теревені, а там спочили трошки та й рушили. Як сонце виглянуло із-за гори, наші були вже далеко од слободи. Дід їхав навзаводи на вороному арабському огеру, а біля стремена бігла біленька хортиця, така ж хороша, як гарна була Одарка. Стриба собі, не доторкаючись ніжками до землі, як на крилах, неначе ластівка в’ється. Порветься зайчик — так зараз і дожене його, — не рве, а тільки подержить за вушко та й пустить. А кінь, матері його біс, як намальований: шерсть на йому блищить, як броня, шия, як у лебедя, із очей іскри сиплються, а із ніздрів полум’я паше. Дід наб’є люльку і вогню не креше — приложить тільки коню до морди, так вона і запалиться. А збруя ж яка? — і у хана кримського такої нема: уся золотом залита і обсаджена самоцвітами. Дід не натішиться конем, гладить його, цмокає і на Одарку не гляне. Сказано, запорозька натура; недаром співають «Проміняв жінку на тютюн та люльку», а де б то не промінять на доброго коня! Іще сонечко височенько стояло, як вони добігли до Святих Гір. Дід напоїв коня і сам напивсь, прив’язав чорта за повід до дерева та й каже:

— Підождіть мене — я на часинку збігаю до пустельника.

— Іди, та не барись, — каже чорт, — бо треба ік світу вернуться у слободу, а там весілля одбудемо — та й у Січ.

— Яке весілля? — пита дід.

— Аз Одаркою ж! — каже чорт.

«А щоб ти не діждав!..» — подумав дід та й пита:

— Де тут дорога до пустельника?

— Іди сією стежкою, — каже чорт, — оце ж він і протоптав її, ходячи сюди по воду.