Микола Гоголь - Огненний змій

До того ще й жалкувати ні на кого, тільки на свій дурний розум: надало змилуватись над тим навіженим пекельником! Я, бачте, такий чоловік — м’якушка, що нехай де яка пригода, або журба, або смуток, то зараз там мої й жалощі… Отже ж і пожалував, бодай його хрінова мати жалувала!

А час хоч не стоїть, та й не летить крилами. На небі зорі аж скачуть і такого їх, наче хто раз у раз з кошиків ггідсипа; молодик ніби все ще вгору підбивається, соловейко не вгава — щебече… Коли ще на те світання благословиться!

І така на себе досада мене допікає, що якби се не я, а хтось інший, то б до ладу його вичубив. Зітхаю важенько та думаю: «Гриць наварив, Гриць і поживай!»

Тільки що я собі теє промовив, мене наче вхопило: годі панькатися з тією принукою. Удостачу тієї підгнети! Не хочу! Не буду! Раз мати родила!

Обхрестивсь та й беркиць з верби впрост на гаспидові ріжки… Несамовито загарчав гаспид… Земля наче луснула… Загуло, завихтирило… Усе пішло обертом… Та як черкне мене вгору, то я фуркнув, як з лука… І понесло мене, наче степові пухи… Несе-несе-несе… та все околіями; аж геть поза Трощанські гаї, поза Сорочий Брод, поза Гайворонський степ, та поза якісь кручі, та ягури, та бескиди… Та як бехнуло, то аж трохи не на три цалі у землю мене втрощило… Схаменувсь помалу, підводжусь, роздивляюсь… Се ж я у проваллі поза млином! День вже такий як бик, тичба людей гомонить коло греблі, а Гапка надо мною молитвочку вичитує… Сказано, жінка: тут би дякувати господеві, що визволив чоловіка з напасті, а вона нарікати, та гудити, та кепкувати… І що ж ви думаєте, досі не йме віри! «П’яницям, — наполягає, — катзна-що верзеться…» Себто я п’яниця… Та до того як візьметься свої докладки докладать та вигадки вигадувать-бодай і не снилось! То я вже і не змагаюсь, а як той побідаш, що сіяв ячмінь, а жінка йому: «Гречка!» Згоджуюся й я: «Нехай буде гречка!»

Народився в селі Калита Остерського повіту на Чернігівщині. По матері Александрович — онук київського козацького полковника Антона Танського і його дружини Параски Семенівни, дочки Семена Палія. Освіту отримав у артилерійському корпусі в Петербурзі, звідки виходить в ранзі офіцера. Проте військова служба його не манила і він оселяється в родинній Калиті, займається господарством та літературою. В «Вестнике Западной Европы» публікує історичну працю про гетьмана Дорошенка. Приблизно в 1877 році козаки й селяни обирають його головою Остерського земства, на цій посаді він працює до 1880 року, коли внаслідок ревізії санатора Половцева був змушений подати у відставку. Ця прикрість викликала в нього нервову хворобу. Під час депресії приїжджає до Києва і вночі вискакує з вікна готелю. Вранці знайшли його з розтрощеною головою. «Так сумно закінчив життя чоловік дуже талановитий, котрий увійшов у життя з великим запалом морального чуття, — писав його сучасник, що заховався під криптонімом В. — В іншому часі, при інших обставинах суспільних він став би окрасою своєї літератури й науки».

Прозова спадщина Александровича — це всього п’ять оповідань, які друкувалися на сторінках «Основи» (1861-1862). З них до фантастичних можна віднести «Проскурку» й «Антона Михайловича Танського».

Оповідання «Антін Михайлович Танський» вперше надруковано в «Основі» (1861, серпень). Подається за першодруком.

Давно се діялось, ще тогді, як гетьмани заправляли Україною, жив на Вкраїні славний лицар, вельможний пан полковник київський Антін Михайлович Танський. Багато було у його людей і худоби; багато земель, сіл і хуторів подарував йому цар Петро; багато накупував Танський, узявши за жінкою Параскою Паліївною посагу дві куфи польського золота і срібла, а ще більш одняв він ґвалтом од убогих козаків і посполитих.

Знали і поважали Танського в Україні і Польщі; ходила чутка про його щедрість і прихильність до віри православної і по далеких землях турецьких, де ворог Христа мордує християн.

Частенько відтіля, з обителей сербських і болгарських, а найбільш з гори Атонської, приїздили до нас на Україну ченці і ніколи не вертались додому без добрих дарів; щедро наділяв побожний українець своїх безталанних братів. Чимало попередавав і Танський грошей і подарунків на Атонську гору; ім’я його поминалось там між строїтелями і благотвопителями храму сего.

Раз якось велика халепа постигла Атонську обитель. Ватага навіжених бісурманів поруйнувала церкви, пообдирала ризи з ікон і забрала церковний скарб. Ченці поховались по горах та байраках, а як одійшли вороги, зібрались на руїнах плакати та сумувати.