Микола Гоголь - Огненний змій

Вся гіркота цього цурання падала на Йвана й нещасну матір її, що мала одну тільки дочку, і ту бачила в нечуваній недузі, що не обіцяла доброго кінця. Вони випробували різні засоби, щоб порадити своєму лихові; але нічого не допомагало; ні одна знахарка не могла придумати, чим її лікувати, ніхто не чув, щоб з кимось траплялося таке диво.

Аж ось почули вони, що десь далеко, в одному селі, є віщун пасічник, людина старосвітська, що знає все на світі і, певне, зрозуміє, що це за причина така. Вони послали за ним, обіцяючи нічого не пошкодувати, коли він тільки хоч трошки допоможе їхній біді. Довго чекали на пасічника; нарешті він приїхав. Маруся була в садку. Коли мати привела до неї знахара, вона сиділа під старими липами, похнюпивши голову, й, здавалось, сильно замислилась.

— Що ти тут робиш, Марусю? — спитала мати. — Там дитина плаче в хаті.

— Дитина! — сказала Маруся здивовано. — А де це дідусь?

— Дідусь помер, — відповідала мати. — Хіба ти забула?

— Ні, я пам’ятаю все… Багато було світла й грали… та хіба це подібне на ту музику… А де ж це дідусь?

— Бог з тобою, дитино моя! дідусь помер; його могила тут, у садку. Ось приїхав до нас гість; чи пізнаєш ти його?

Старий, що стояв досі здалека, підійшов до неї. Хутко поглянула вона йому в очі й, зачудована, встала.

— Як! Хіба це дідусь? — сказала вона. — А, тепер я розгляну; я все тепер дізнаюсь!

І вона несамовитим поглядом уп’яла на старого очі, і зір її був гострий і пронизуватий, щось страшне в ньому засвітилося… Старий насупив густі брови й пильно дивився їй в очі, немов хотів пройняти наскрізь; але враз зір його замутнів, він не витримав її пронизуватого погляду; в її блискучих очах прочитав він присутність нетутешньої сили, здригнувся й скрикнув від страху, як дитина…

— Марусю, дитино моя! — очайдушно скрикнула мати, кинувшись з сльозами їй на шию. — Пропала ти навіки!.. Під такою нещасною зіркою я тебе породила, на нечуване чудо між людей, що всі бояться твого погляду!

— Дідусю, що нам тепер робити? — питають віщуна Іван і Марусина мати.

— Моліться, добрі люди, богові, — відповідав віщий старий, — а вже ніяке ворожбитство тут не допоможе. — І поїхав у свою сторону.

Подумавши й порадившись між собою, родичі Марусі вирішили, що одна надія лишається на бога і що Йван повинен обов’язково піти пішки до Києва, відправити молебні по всіх церквах і зробити срібні шати до образа божої матері.

На третій день Іван був уже в дорозі.

Давно поснули всі в Воронежі, тільки в одному кінці його ходив луною по темних садках глухий шум води, що її розбивали колеса млина. На млині горить вогонь і відсвічується через вузьку греблю в ставку. Хуторянські й воронізькі козаки привезли молоти хліб і сиділи, очікуючи черги, навколо огнища, що палало. Дехто з них пік на довгих скалках сало, інші безжурно палили люльки; балачки й розумування не обривались. Під шум коліс і гудіння каменя козакам балакалось якось охдче про дивоглядні явища й речі, в які вони в інший час і не повірили б, тепер здавались їм імовірними. Розмовляли про те, що за Воронежем в урочищу, званому Камінь , зарито з давніх-давен великий скарб, завалений величезним каменем, і добирали різних способів, як би добути цей скарб.

— І не думайте, браття! — сказав один із них. — З чортових рук не розживешся. Нечистий легко позичає, та тяжко з ним розквитатися.

— Ото біда! — відказав воронізький козак Губський. — А хіба чорта не можна прикрутити, як собаку, до колеса?

— Хотів би я бачити, як би ти прикрутив його! — казав невеликого зросту чоловік з довгими вусами.

— А що ж за диво! — відповідав сміливець, бадьоро подивляючись на розмовників, що стали боязко озиратися на всі боки, немов боялись, щоб чорт не підслухав противних для нього слів. — Адже наш коваль Захарко забив трьох чортів батьковим молотком!

— Ой! Хіба забив! — згукнули здивовано приїжджі.

Губський не вважав за потрібне запевняти їх у тому, що на його думку, відомо кожному, і спокійно вигрібав гаряче вугілля для своєї люльки.

— Так, іменно забив, — ствердив інший вороніжець, покрутивши похнюпленою головою, — це ввесь світ знає.

— І ковалеві вашому Захаркові не було потім ніяких привидів від нечистого? — спитав один з слухачів.

— Ніяких! Стратив трьох куцих, а сам і тепер панує.

— Добре ж, що йому вдалося так легко розквитатися, а ось моєму тестеві ні!

— А що ж було з твоїм тестем?

— Що було? Було таке, що бодай краще й не казати!.. Тесть мій, знаєте, був здавна дігтяр; він і вік свій звікував на цьому ремеслі. Бувало, тільки на великі свята одягнеться та піде до церкви, а потім і між люди, а то все сидить на майдані, де женуть дьоготь, і замаститься так, що інший не впізнав би. А що він і був козак заможний, хоч куди. Та лиха година пхнула його погнатись за скарбом. Скарб той декільки вже років показувався на галяві недалеко від майдану, але ніхто не міг узяти його, бо стерегла його до певної пори нечиста сила й сміливцям завдала такого жаху, що й десятому заказували копати його. Знав про нього і тесть мій, та не наважувався добути. Аж ось одного вечора прийшла до нього циганка й каже, що вона вкаже йому певний спосіб, як добути скарб, тільки, щоб заприсягнувся віддати їй половину. Тесть заприсягнувсь поділитися з нею, тільки б вона відкрила цей секрет, і циганка сказала йому, що справа тут дуже проста: треба тільки копати скарб той з музиками, і чорт не буде лякати людей, бо він боїться музиків. Повірив чи не повірив тесть, тільки думає: «Хіба що? спробую щастя!» Послав хлопців у Вороніж по музики, і тільки настала ніч і засвітились на галяві дві свічки на тій могилі, де лежав скарб, зібрались усі робітники, підійшли до нього із скрипками, з бубнами й почали копати. Циганка тим часом ворожила та чарувала й перебирала в руках якісь скалочки. Скоро заступи стукнули об щось тверде, й показався великий мідяний глек. Витаскали його з землі; найшли в ньому повно карбованців. Тесть відсипав половину циганці, роздав частину музикантам і робітникам, а решту з глеком узяв собі. Сховав тесть гроші та й побоювався, бо все-таки якось небезпечно покористуватися з нечистого, хоч і без усякої з ним знайомости. Але ж минуло два тижні — нічого з ним не сталося. Незабаром після того надійшли зелені свята, всі робітники — хто погуляти, а хто боявсь мавок — пішли додому. Лишився тесть на майдані один-однісінький. Переночував ніч щасливо. Другого дня, на саму трійцю, коли добрі люди стояли по церквах, сидів він у своїй землянці. І думає: може мені буде гріх великий, що я залишився доглядати дьогтю замість того, щоб іти в церкву божу. Раптом чує він у лісі шум, немов від вітру, але погода стояла тиха й ні одне дерево не ворушилось. Шум ставав усе дужчий і ближчий, і ніяк не можна було догадатися, що це шуміло. Тестеві стало страшно, і він почав читати потихеньку молитви. Аж ось дивиться — з лісу виїхав молодець чудесний, в кармазинному жупані, з багатою люлькою в зубах, у шапці такій, що й не пошукаєш на наших ярмарках. Тільки на чому він виїхав?.. На козі!