Микола Гоголь - Огненний змій

— Славна пісня! — сказав Чайка. — Старосвітська! Хто тебе, дівчино, навчив цієї пісні?

— Покійний дідусь, бувало, співає її.

— А давно ж помер твій дідусь?

— Рік і два тижні.

— Та ще й помер на чужій стороні, — додала господиня, що сиділа проти них, підперши долонею щоку, — і ми залишилися сиротами без останнього його благословення. Царство йому небесне! — сказала вона згодом. — Небіжчик жив і помер якось чудно.

— Як саме чудно? — спитали разом Іван і Маруся.

— Чудно, дуже чудно! — відповідала, зітхнувши, господиня. — Смерть його була така дивовижна, що кому тільки розповіси, здвигне тільки плечима та й мовчить. Чи бачте: батько мій добре вмів грати на бандурі. Його ніхто й не вчив; він сам собі вивчився й сам собі зробив бандуру Замолоду він був господарем, тримав худобу й землю орав; але коли померла покійниця мати, а я вийшла заміж, вік передав нам усе господарство, а сам тільки й знав одну бандуру; цілий день, було, грає під цими вербами, що стоять над криницею. Знав він і пісень усяких, і старосвітських билиць; людей завсіди коло нього бувало повно: тс таки перехожі, а то й свої сільські — обстануть його навколо, особливо в недільний день чи в яке свято. І так усі до нього звикли, що коли, бувало, піде з бандурою по чужих селах, то й в селі ніби пусто: раз по раз питають, чи скоро прийде додому дід? Тільки нам небагато було корнети з його заробітків: він скільки збере грошей, всі віддасть першому, хто в нього попросить, і мало коли принесе додому. Такий чудний старий був. Аж ось минулого року навесні прийшла йому охота йти до Києва: «Піду та й піду помолюся богові!» Ось я й чоловік підійшли до нього: «Куди вам, панотче, йти? Ви вже й так немощні, та йти вам по таких спеках та по таких пісках!» — «Ні, піду, та й край». Як узявся, як узявся — зробив-таки, як хотів. Випровадили ми його з людьми в дорогу та й просили їх, щоб вони вже його там доглядали. Як випровадили — минає тиждень, другий настає, — не вертає назад! А завжди, бувало, за один тиждень вертають наші слобожани з Києва. «Ну, — думаємо, — видно, старий говіє, то й товариші його дочікуються». Тільки раз увечорі сидимо ми, я та дочка, в хаті — чоловіка не було вдома. Пам’ятаю як тепер — сонце вже стояло на самому заході й так сильно світило крізь вікно на образи, що образи блищали, як золоті. А під образами стояла панотцева бандура, накрита білою хусткою. Враз хустка злетіла з бандури, ніби чия рука схопила її, і слідом за цим бандура сама собою заграла так само, як грав на ній покійний панотець. Ми обидві так і зомліли. Приїхав чоловік, розповіла я йому, і чоловік злякався; і всі ми тоді ж таки й порішили, що це не перед добром. Як думали, так і сталося. На четвертий день повернулись з Києва люди, з якими ходив панотець, і сказали нам, що його вже нема на світі. Іще що розповідали про його смерть! Коли вони були в Києві, то панотець, прийшовши раз з церкви, став співати улюбленої своєї пісні: «Ой сів пугач на могилі». Потім і каже їм: «Знаєте що, братці? Я зараз помру; жалко тільки, що нема зі мною бандури: мені хотілось би перед смертю заграти свого « пугача ». — Сказавши це, він ліг на лаву й склав руки. Кинулись до нього, а він душу богові віддав.

Господиня за слізьми насилу доказала останні слова, і потім почала витирати сльози рукавом своєї сорочки. Старий Чайка й його товариші сиділи всі похнюпившись, зворушені смутком господині, й міркуючи, кожний по-своєму, про дивовижну подію. У хаті стало тихо; і тільки чути було в вікні дзижчання бджоли, що ненароком попала в хату й тепер билася крізь скло на волю.

Може, й довго всі мовчали б, коли б господиня не догадалась поставити на стіл вечерю. Посадовивши на покуті своїх гостей, господиня почастувала старого й Івана горілкою й потім просила їсти, що бог послав. У дорозі чоловік не розбирає, і тому проста сільська вечеря здалася нашим подорожнім навіть розкішною.

Вставши від столу, Чайка подякував господині й сказав, що вони завтра мають намір вийти в дорогу на світанку, і тому краще розрахуватись за ночівлю.

— Оце нехай бог криє! — скрикнула господиня. — Хіба ми шинкарі, щоб нам брати гроші за те, що добра людина в нас переночує? Інша річ з панів, так то вже й бог велів. І я колись ходила на богомілля в Рихли, та з мене ніхто й копійки не взяв за всю дорогу, а ще добрі люди — дай їм бог здоров’я — без хліба й в дорогу не пускали. Та й покійний панотець — хай йому пером земля лежить — завсіди, бувало, каже нам: їж хліб, та й другому дай.