Микола Гоголь - Огненний змій

Небавом отець Павло Немоловський поховав останки Левка. А Могила як стояла, так і стоїть, а люди переказують одні одним оповідь дідову. Минуть роки й віки, а в Галчинцю говоритимуть про Могилу трьох сестер, про чари Сукурихи, як про вчорашній випадок, бо поголос людський, наче світ, великий, і, мов душа, безсмертний.

Переклад з польської.

_______________________________________________________________________________________________

Галчинець— село неподалік Бердичева.

Балабайка— інструмент з чотирма струнами, формою подібний до торбана.

Хорт— «Народ український має велику симпатію до полювання з хортами. Рідко можна побачити діда, який у себе не тримає хорта» (М. Чайковський).

Богдан Ружинський— гетьман козацький, прозваний у народі «лицарем у чорному оксамиті» через своє жалобне вбрання, яке постійно носив у пам’ять про сестру й матір, полонених татарами.

Коденька— «річечка, що пливе через Галчинець» (М. Чайковський).

Чапля на блакитному полі— герб родини Топчевських.

Солотвин— «село за півмилі від Галчинця» (М. Чайковський).

Журбинці— село поблизу Галчинця.

Царина— «рівчак, що відмежовує лани один від одного або від дороги чи сіножаті. Сільська громада повинна була завше стежити за тим, щоб такі рівчаки не заростали й не осипалися» (М. Чайковський).

Сукуриха— «Сам я чув з уст діда Левка, який божився всім, що найсвятіше, що після того, як Сукуриха об’їхала село, з’явилася біла карета, запряжена шестіркою білих жеребців, з фірманами та лакеями у білому вбранні. Карета летіла учвал від Журбинець, та заледве наблизилася до Сукуришиного кола, ставала наче вкопана. Потім карета щезала, а на її місці з’являвся бугай, за ним вершник і нарешті біла дівиця — сама пані Чума. Та й вона не могла переступити кола. В цілому селі ніхто від чуми не вмер, а дві хати Петичуків, які зосталися за рікою, вимерли до ноги. Та легенда настільки вкоренилася у народній вірі, що всі Галчинецькі мешканці переконані були в тому, що їх ніколи жодна зараза не сягне. Цікаво, навіть коли в 1830 році холера ґрасувала по всім околі, у Галчинцях не вмерла жодна особа. Воістину — віра творить чудеса» (М. Чайковський).

Священик Павло Немоловський— «90-кількалітній дідусь, уніат, був священиком на Запоріжжі. Після зруйнування Січі став парохом у Галчинцях. Це була ходяча хроніка історії козацької, скарбниця легенд і пісень українського народу. Мав спомини, писані власноручно, і книжку, церковним характером видрукувану, під назвою «Чорне Море», де були описані всі походи козацькі та житія кошових отаманів» (М. Чайковський). Очевидно, тут йдеться про книжку, писану церковним шрифтом від руки, бо такого друкованого видання нема ніде зафіксованого.

Народився на Україні, походив з козацького роду. Видав кілька поетичних збірок, в яких оспівав природу й історію України: «Позтические очерки Украйни» (1837), «Опити в стихах» (1828), «Лира» (1834), «Луги и тони» (1848). Всі вони вийшли у Москві. Як прозаїк залишив легенду «Золота гора», що була видрукована в альманасі «Утренняя звезда на 1840 год». Петербург, 1840, стор. 99-115. За цим виданням і публікується в перекладі з російської.

Була година лихоліття. Бурхливим потоком ішли шведи на Русь православну. Тоді й Україна, моя Вітчизна, колишня жертва воєнних розрух, давняя страдниця за святу справу, не вбереглася від злигоднів. Вона пам’ятала свого Богдана і не знала, що крамольний гетьман, який піднісся був на найвищий щабель почестей і влади, гордо замислював перемінити булаву свою на скіпетр. Та ледве універсал Мазепи із табору під Симеонівкою пролунав на Україні, ледве чутки про наближення запрошених ним шведів розлетілися від стародавніх стін Новгорода-Сіверського до далеких кресів південної України, войовничі серця козаків запалали помстою.

Хай же буде благословен тлін ваш, далекі витязі України! Не байдужими очима дивляться правнуки на мовчазні, але красномовні пагорби, під якими шляхетні кості ваші, перемішавшись із кістяками суперників, прийняті були до обіймів землі — спільної неньки!

Приємно провідувати ці славетні могили і весняної пори, коли вони яскраво зеленіють, і взимку, коли сніги загортають їх пухкою габою, а верхи могил височіють, мов чола дідуганів-очевидців минулого.