Микола Гоголь - Огненний змій

— Нісенітниця! — з хвилюванням проказав Порошин. — Це, напевно, будуть якісь галюцинації від наркотичних засобів. Чув я про такі штуки!

— Видно, що ви вже пробували робити подібні експерименти, — сказав, усміхаючись, вірменин.

— Авжеж… піддався якось намовам одного індіанина…

— Тільки я не вдаюся до жодних наркотиків. Ви все побачите самі на власні очі. Мої засоби шкоди не завдають, дістав я їх від батька на своїй батьківщині, у Вірменії… Слабими є сили смертних, але дечого досягли мудреці Сходу. Знаєте напис на статуї богині Ізіди: ніхто ще не бачив мого обличчя?… Так, воно буває відкритим для небагатьох.

— Кому відкрите? Не вірю! А вже в Азії — шахраїв різноманітних хоч гать гати! Я про це дового думав… А врешті, скільки коштує ваш дослід?

— По сто франків за день, а якщо за тиждень, то дещо дешевше — п’ятсот франків за сім днів.

— Тобто як за сім днів?

— Ну, ви прокинетесь і, скажімо, захочете прожити в тому віці, себто в 1968 році двадцятого сторіччя, рівно сім днів… От за кожен день і внесете платню…

— Коли внесу?

— Заздалегідь, звичайно…

— Ха-ха-ха-ха! Оце знайшли дурника! Та це з вас потрібно взяти гроші, а не з мене!

— Не знаю, що ви тут знайшли смішного. До мене зверталися поважні вчені й буржуа… Дуже впливові особи зверталися до мене й до моєї дружини.

— Які особи? І чому також до вашої дружини?

— Таємниця дісталася нам від її рідних, пешаварських вірмен. Нас запрошували до Іспанії, Італії і навіть до Мексики. Іспанська королева двічі засинала, а покійний мексиканський імператор, бідолашний Максиміліян, нагородив мене навіть орденом.

— Гаразд, — махнув рукою Порошин. — Ось вам п’ятсот франків.

— Це для мене, — сказав вірменин, відраховуючи гроші. — Але ж потрібні гроші і для вас.

— Які гроші? Для чого?

— Ви ж бо прокинетесь в наступному сторіччі проживете там цілий тиждень. Вам потрібно буде щось їсти, пити. Мабуть, забагнете й задоволень.

— Скільки потрібно?

— А це залежить від вас самих… Зважаючи на ваші схильності. Я ваших звичок не знаю.

— Одначе… мені щось таке визначити важко… я там, розумієте, не жив… Ото халепа! Навіть смішно…

Порошин, проте, вже не сміявся. Очі його були суворі і з гострим лихоманним блиском дивилися кудись далеко. Поблідлі вуста тремтіли.

Після хвилинних роздумів вірменин сказав:

— Гадаю, цих грошей вам вистачить… Я влаштую їхній обмін і вручу їх вам перед сном. А пізніше ви повернете мені мій зарібок.

— Може, потрібен вексель?

— Ні, я вам і так вірю. А ось одяг вам потрібен.

— Який одяг?

— Та через сотню років, гадаю, не у цій жакетці й вузеньких панталонах будуть ходити. Але я вам і тут допоможу. Моя дружина має на такий випадок запас.

Вірменин вийшов до покою дружини і виніс звідти картонне пудло з одягом, шкіряний мішечок, якусь дивну скриньку і невелику сковорідку.

— Оце вбрання, в якому парижани ходитимуть за сто років. А це майбутні гроші.

Він вийняв з пудла просторий шовковий напівжупан, або скоріше напівхалат яскравого, небаченого східного кольору, що сягав до колін, такі самі широкі панталони, ще яскравішу хустину на шию і м’якого солом’яного бриля, що скидався на парасолю. З мішечка він висипав жменю золотих монет з французьким написом на одному боці: «Рівність, свобода, братерство. Французька республіка 1968 р.», а на другому — із якимсь східним письмом, чи то арабським, чи єврейським.

— Дурниця! — сказав Порошин. — У французів ніколи не буде республіки… Вони за натурою монархісти, а за смаком — фетишисти… Та й ви ж ризикуєте. Якщо агенти Людовіка Бонапарта побачать у вас ці монети, то матимете клопіт з поліцією.

— Це вже моя справа.

Він роздмухав сковорідку з жаром і вийняв зі скриньки декілька чорних, лискучих, наче виточених з агату, зерен.

— Це пігулки. Ви їх проковтнете одну за одною… Тут рівно сім пігулок. Отже, ви, проспавши тут сім днів, рівно стільки ж днів проживете в наступному сторіччі… Зрозуміло вам? Але є ще одна умова. Не моя, а тих, хто зоставив нам оці зерна.

— Яка? Говоріть скоріше: не мучте, бо мене вже лихоманить.

— За кожен день життя в тому сторіччі ви одним роком менше проживете в цьому… Умова, вибачайте, не абияка, і я вас про це попереджую. Розважте наперед, ніж заснете.

— Давайте ваші пігулки, я згоден! — сказав, розпаленівши, юнак. — Не хочу відкладати.

Вірменин допоміг йому перевдягтися. Непомітно увійшла дружина і зашторила вікна, потім кинула на жар пахучу смолу бурштинової барви. В кімнаті відразу почав розповсюджуватися млосно-солодкий п’янкий запах.