Герман Гессе - Сіддхартха

І те, що рана-любов не глибшала й не розквітала, навіяло на Сіддхартху смуток. Там, де була заповітна мета, що привела його сюди, вслід за втікачем сином, зяяла тепер, сама порожнеча. Зажурено сів Сіддхартха на землю, відчуваючи, як у серці щось умирає, відчуваючи порожнечу й не бачачи вже ні розради, ні мети. Так він сидів, заглиблений у себе, й чекав. Цього він навчився в річки — цього одного: чекати, мати терпіння, слухати. Отож він сидів, прислухався, сидів у вуличній пилюзі, прислухався до серця, чув, як воно б’ється стомлено й сумовито, ждав голосу. Не одну годину просидів Сіддхартха — згорбившись, прислухаючись, і картини перед його зором уже не поставали, він поринав у порожнечу, поринав усе глибше й глибше, не розбираючи дороги. І коли рана в ньому почала пекти вогнем, він нечутно промовив «Ом», і це Ом сповнило все його єство. Ченці в гаю вже побачили Сіддхартху й, оскільки він сидів багато годин і його сивий чуб уже вкрила курява, один із них вийшов й поклав на землю перед ним дйа банани. Старий ченця не помітив.

Із цього заціпеніння Сіддхартху вивела чиясь рука, що торкнулась його плеча. Цей доторк, лагідний, несміливий, він упізнав одразу й прийшов до тями. Сіддхартха підвівсь і привітався з Васудевою, що прийшов сюди вслід за ним. Задивившись у погідне Васудевине обличчя, в невеличкі, мовби сповнені самим усміхом зморшки, у веселі очі, Сіддхартха всміхнувся й собі. Нарешті він уздрів на землі й два банани, узяв їх, дав одного перевізникові, а другого почав їсти сам. Потім мовчки вирушив з Васудевою назад до лісу й повернувся на перевіз. Жоден із них не говорив про те, що цього дня сталося, жоден не згадав хлопцевого ім’я, жоден і словом не обмовився про втечу малого, про рану. У хижі Сіддхартха ліг на своє ложе, згодом прийшов Васудева й приніс йому чашку кокосового молока. Але Сіддхартха вже спав.

ОМ

Довго ще ятрилася в ньому рана. Інколи Сіддхартсі доводилось перевозити через річку подорожнього з сином чи дочкою, і на жодного з таких він не міг дивитися без заздрощів, без того, щоб не подумати: «Стільки людей — сотні, тисячі мають це солодке щастя... Чом же його не маю я? Навіть лиходії, навіть розбійники і грабіжники мають дітей і люблять їх, і діти люблять батьків, тільки мене ніхто не любить...» Отак просто, так немудро міркував Сіддхартха, таким схожим на звичайних людей він став.

Інакше, ніж колись, дививсь він тепер на людей — уже не так зверхньо, не так спогорда, а тепліше, допитливо і співчутливо. Коли Сіддхартха перевозив через річку звичайних подорожніх — простих людей, торговців, воїнів, жінок,— то вони вже не здавалися йому такими чужими, як колись: Сіддхартха їх розумів, він розумів і поділяв їхнє життя, кероване не думками та поглядами, а тільки почуттями й бажаннями; він відчував себе таким самим, як вони. Він уже стояв на порозі довершеності й доношував у собі останню рану, проте йому здавалося, що звичайні ці люди — його брати; їхнє марнославство„ жадібність, сміховинна дріб’язковість — усе це вже не було для нього сміховинним, усе це стало йому зрозумілим, гідним любові, навіть поваги. Сліпа материнська любов до титини, безглузді, сліпі гордощі пихливого батька за єдиного свого синочка, сліпе, нестримне захоплення марнославної молодої жінки оздобами та завороженими чоловічими поглядами — усі ці потяги, всі ці прості, безглузді, але жахливо глибокі, жахливо живучі, жахливо вкоренілі пристрасті й похоті вже не були для Сіддхартхи дитячими забавками; він бачив що задля них люди живуть, бачив, що задля них люди зважуються на неосяжне, вирушають у мандри, розпалюють війни, страждають від неосяжного, перетерплюють неосяжне, і він ладен був їх за це любити, він бачив життя, бачив живе, незнищенне, бачив у всіх людських пристрастях, у всіх людських діяннях Брахмана. Ці люди в сліпій своїй вірності, у сліпій своїй моці й упертості гідні того, щоб їх любити і ними захоплюватись. Нічого їм не бракує, жодної переваги над ними не має той, хто знає і думає,— жодної, крім однієї дрібниці, крім зовсім невеличкої, одної-однісінької речі: усвідомлення, усвідомленої думки про єдність усього сущого. І бували години, коли Сіддхартху навіть брав сумнів, чи варто знанням цим, цією думкою так пишатись, чи не краще і йому "тати дитячою забавкою людей, що вміють думати,— звичайних людей, що вміють думати. В усьому іншому миряни були мудрецеві рівні, а нерідко навіть значно його перевершували, як ото, власне, й звірі в своєму затятому, несхитному прагненні чинити необхідне іноді можуть, здається, перевершувати людей.