Герман Гессе - Сіддхартха

Мовчки слухала Камала Сіддхартху. І западав їй у серце голос його, погляд його очей.

— Може, все воно й так, як ти кажеш, друже,— стиха зітхнула вона.— А може, Сіддхартха просто гарний чоловік, і погляд його до вподоби жінкам, і щастя приходить до нього саме.

Поцілував Камалу Сіддхартха і попрощався.

— Я б хотів, моя вчителько, щоб це було так! Я б хотів, щоб мій погляд завше тобі подобався, хотів би, щоб щастя завше приходило від тебе до мене!

СЕРЕД ЗВИЧАЙНИХ ЛЮДЕЙ

Сіддхартха вирушив до купця Камасвамі. Юнакові показали на розкішний будинок; слуги провели його по дорогих килимах у великий покій, де він мав чекати господаря.

Увійшов Камасвамі — жвавий, догідливий чоловік з майже сивим чубом, дуже розумними, сторожкими очима й чутливими губами. Господар і гість люб’язно привіталися.

— Сказали мені,— почав Камасвамі,— що ти — брахман, чоловік учений, але хочеш послужити в купця. Ти що — потрапив у скруту, брахмане, що йдеш на службу?

— Ні,— відповів Сіддхартха,— в скруту я не потрапив і ніколи в ній не був. Я, щоб ти знав, іду від саман, серед яких довго жив.

— Як же так, ідеш від саман — і не в скруті? ! Самани ж бо злидарі?

— Я справді злидар,— промовив Сіддхартха,— якщо це те, що ти маєш на увазі. Так, я злидар. Та злидар тому, що така моя воля. Отож я не в скруті.

— З чого ж ти збираєшся жити?

— Я про це ще не думав, пане. Понад три роки я злидарював і ніколи не замислювався над тим, з чого живу.

— Виходить, ти жив коштом інших людей.

— Мабуть, що так. Але ж і купець живе коштом інших людей.

— Добре сказано. Одначе купець бере в людей їхнє не задарма, він дає взамін свій крам.

— Так воно й справді здається. Кожен бере, кожен дає. Таке вже життя.

— Але ж даруй, коли в тебе нічого немає, то що ж ти даватимеш?

— Кожен дає, що має. Воїн дає свою силу, куцець — крам, учитель — науку, селянин — рис, рибалка — рибу.

— Чудово! А що можеш дати ти? Чого ти навчився, що ти умієш?

— Я вмію думати. Вмію чекати. Вмію постувати.

— І все?

— Гадаю, усе!

— А який з цього зиск? Візьмім постування... Яка з нього вигода?

— Вигода дуже велика, пане. Коли хтось не має чого їсти, тоді постування — це наймудріше, що він може придумати. Якби, скажімо, Сіддхартха не навчився був постувати, йому довелося б уже сьогодні найнятися десь на службу — у тебе чи в когось іншого. Сіддхартху просто штовхнув би на це голод. А так Сіддхартха може спокійно ждати, він не знає, що таке нетерплячка, не знає, що таке скрута, він уміє довго терпіти голод, та ще й при цьому сміятися. Тут, пане, в пригоді стає постування.

— Твоя правда, самано. Зачекай хвилинку.

Камасвамі вийшов, згодом повернувся зі згортком, простяг його гостеві й спитав:

— Можеш оце прочитати?

Сіддхартха глянув на згорток — а була то якась торгова угода — й почав уголос читати.

— Прекрасно,— мовив купець.— А ти б не написав мені щось отут? — І простяг юнакові аркуш та грифель.

Сіддхартха написав і передав аркуш господареві.

Той прочитав:

— «Уміти писати — це добре, а вміти думати — ще краще. Розум — це добре, а терпіння — ще краще».

— Пишеш ти славно,— похвалив Сіддхартху купець.— Ми з тобою ще побалакаємо. А сьогодні я прошу тебе бути моїм гостем і поселитись у цьому домі.

Сіддхартха подякував, прийняв запрошення і став жити у домі торговця. Юнакові принесли одежу та черевики, а слуга щодня готував йому купіль. Двічі на день тут накривали розкішний стіл, але Сіддхартха їв тільки один раз і не брав у рот ні м’яса, ні вина. Камасвамі розповідав йому про свої торговельні справи, хвалився коморами й крамом, показував свої обрахунки. Сіддхартха багато чого вчився, багато слухав і мало розмовляв. Пам’ятаючи про пораду Камали, він ніколи не ставив себе нижче Камасвамі, примушував купця, щоб той обходився з ним, як із рівним, навіть краще, аніж із рівним. Камасвамі вів свої справи дбайливо, нерідко з азартом, одначе Сіддхартха дивився на все це немов на гру; він докладав зусиль, щоб добре опанувати правила гри, проте її зміст його не захоплював.

Недовго й пробув він у домі купця, як той вже почав прилучати його до своїх справ. Та щодня у годину, котру йому призначила Камала, Сіддхартха навідувавсь до красуні—гарно вбраний, у дорогих черевиках, а невдовзі почав уже й приносити їй подарунки. Багато чого навчили Сіддхартху її червоні, розумні вуста. Багато чого навчили його ніжні й гнучкі її руки. Його, хто був у коханні ще тільки хлопчик і прагнув сліпо, невситимо пірнати в утіху, немов у глибінь бездонну, Камала вичерпно й терпляче навчала, що втіхи не можна зазнати, не даруючи втіху іншому, і що кожнісінький порух, кожен доторк, і погляд, і ласка, кожен клаптичок тіла ховає в собі таїну, і розкрити її — то для людини бувалої щастя. Вчила його Камала, що після свята кохання двоє не повинні іти одне від одного, не намилувавшись одне одним, не відчувши кожне себе переможеним, так само, як і переможцем, щоб у жодного з них не прокинулось почуття переситу чи спустошеності й не виникло гнітючого враження, немов ти вчинив над кимось насилля або немов насилля вчинено над тобою. Багато прекрасних годин перебув Сіддхартха з чарівною і розумною умілицею — її учнем, коханцем, другом. Тут, із Камалою, був тепер глузд і цінність його нового життя, тут, а не в торговельних ділах Камасвамі.