Енн не помилялася щодо його почуттів. Ревнощі до містера Елліота були важким тягарем, сумнівом, мукою. Вони почали краяти його серце ще тоді, коли він уперше зустрів її в Баті; після недовгого перепочинку вони занапастили йому радість концерту; вони відгукувались у всьому, що він казав, робив і думав останні двадцять чотири години. Непомітно вони почали поступатися сподіванням, які іноді підбадьорювали погляди Енн, її слова і вчинки; і нарешті його ревнощі були цілковито переможені тими міркуваннями, які досягли його слуху під час її бесіди з капітаном Гарвілом, і тоном, яким вони вимовлялись; і під їхнім нездоланним впливом він схопив аркуш паперу, щоб вилити свої почуття.
Він був ладен повторити кожне написане там слово. Він нікого, крім неї, не кохав. Жодна жінка ніколи не посідала її місце в його серці. Він ніколи й не сподівався зустріти жінку, рівну їй. Так, у цьому був змушений зізнатися: він був вірним їй мимохіть, ні, проти волі, хотів її забути, вірив, що забув. Він здавався собі байдужим, а насправді був роздратованим; він був несправедливим до її чеснот, тому що жорстоко від них постраждав. Її образ незгладимо закарбувався в його душі як сама досконалість, найчистіший зразок стійкості й ніжності; але він змушений був зізнатися, що лише в Апперкроссі навчився по-справжньому її цінувати і що лише в Лаймі почав розуміти самого себе. З подій у Лаймі він дістав не один урок. Захоплення містера Елліота змусило його замислитися над своїми почуттями, а сцени в Коббі й у домі капітана Гарвіла показали йому, як високо вона стоїть над усіма.
Його намагання покохати Луїзу Мазгроув (намагання ураженої гордості) і раніше, запевняв він, були безуспішними; ніколи він не кохав Луїзу, та й не міг покохати; але тільки в той сумний день і потім, коли в нього з'явилося дозвілля для роздумів, зрозумів досконалість душі, з якою Луїзину годі було рівняти, і незаперечну її владу над його власною душею. Саме тоді він і навчився відрізняти постійність переконань від свавільної упертості, безглузду завзятість від рішучості зібраного розуму. Саме тоді він і зрозумів, що жінка, для нього втрачена, гідна захоплення й глибокої поваги, і почав проклинати свою гордість і несправедливість нісенітних образ, які утримали його від намагань іще раз підкорити її серце, коли раптом знову зустрів її на своєму шляху.
Кара була жорстокою. Ледве отямившись від жаху й докорів сумління через кілька днів після нещастя, ледве відчувши себе живим, він почувався живим, але не вільним.
— Я зрозумів, — сказав він, — що Гарвіл вважає мене зв'язаним! Ні Гарвіл, ні його дружина не мають жодного сумніву щодо нашої взаємної прихильності. Я був збентежений і розгублений. Я міг би сказати їм, що вони помиляються; та раптом мені уявилося, що всі інші — її родина і, мабуть, вона сама — думають те ж саме, і більше я не міг розпоряджатися собою. Я належав їй по честі, якщо вже їй було завгодно вибрати мене. Я був необережним. Я був легковажним. Я не бачив небезпечних наслідків, до яких спричинилася наша занадто близька дружба. Я був не вправі робити спроби закохатися то в одну з панночок, то в іншу, бо це могло викликати плітки, якщо не гірші біди. Я зробив велику шкоду і мусив розплачуватись.
Словом, він занадто пізно зрозумів, що заплутався, а коли повністю переконався в тому, що Луїза йому байдужа, був зобов'язаний вважати себе зв'язаним із нею, якщо її почуття до нього були такими, як вважали Гарвіли. Саме тому він і вирішив покинути Лайм і чекати десь удалині її цілковитого одужання. Бажаючи дати перепочинок і їй, і самому собі, він поїхав до свого брата, збираючись потім повернутися до Келлінча й діяти, як підкажуть обставини.
— Шість тижнів я провів з Едвардом, — сказав він, — і бачив, що він щасливий. Іншої радості в мене тоді не було. Я її не заслужив. Він багато розпитував про вас; розпитував, чи ви змінилися, не підозрюючи, що в моїх очах ви ніколи не зможете змінитись.
Енн посміхнулась і промовчала. Занадто милим був цей промах, щоб за нього картати. Жінці у двадцять вісім років приємно почути, що вона не втратила чарів ранньої юності, але Енн було куди приємніше порівнювати це судження з його попередніми словами й бачити в ньому наслідок, а не причину кохання, що відродилося.
У Шропширі він проклинав свою сліпу гордість, свої нісенітні розрахунки, доки несподівана благословенна новина про заручини Луїзи з капітаном Бенвіком не дала йому змогу знову відчути себе вільним.
Читать дальше