Джейн Остін - Доводи розсудку

Згідно з усіма цими обставинами, було вирішено, що місіс Клей поїде в кареті; і якраз коли всі на цьому погодились, Енн, яка сиділа біля вікна, побачила, що по вулиці йде капітан Вентворт власною персоною.

Ніхто не помітив, як вона затремтіла, але сама вона тієї миті відчула себе останньою дуркою, найдурнішим і найчуднішим створінням у світі! Усе попливло в неї перед очима. Вона цілковито розгубилась, а коли знову опанувала себе, побачила, що всі, як і досі, чекають карети, а містер Елліот (як завжди, послужливий) вирушав до Юніон-стрит із якимось дорученням від місіс Клей.

Енн вельми кортіло підійти до дверей; їй тільки хотілося подивитись, чи не ущух дощ. Чому було їй підозрювати в собі інші спонукання? Капітан Вентворт, напевно, вже зник з очей. Вона підвелася; вона збиралася підійти до дверей. І чому це одній її половині завжди треба бути мудрішою за іншу й підозрювати її в чомусь неподобному? Їй лише хотілося подивитись, чи йде дощ, і нічого більше. Однак за хвилину їй довелося знову сісти, тому що у двері зайшов сам капітан Вентворт у супроводі кількох джентльменів і дам, певно, своїх знайомих, яких він зустрів на вулиці поблизу Мільсом-стрит. Побачивши Енн, він од ніяковості зачервонівся по самі вуха. Енн ніколи його таким не бачила. Уперше після поновлення їхнього знайомства вона відчула, що володіє собою краще за нього. Для неї зустріч не була такою несподіваною. Сліпуче збентеження, розгубленість і здивування перших хвилин вона вже встигла подолати. Але що вона зараз відчувала! Біль і радість, муки й тріумф одразу!

Він щось сказав їй і відійшов геть. З його обличчя неважко було здогадатися, що він збентежений. Його не можна було назвати ані холодним, ані привітним; ні, він був, безперечно, збентеженим.

Трохи згодом, однак, він знову підійшов до неї й заговорив. Вони ставили одне одному незначущі запитання; обоє, здавалося, не розуміли відповідей, і Енн ніяк не знаходила в капітані Вентворті колишнього спокою. Часто зустрічаючись, вони звикли розмовляти спокійно й байдуже, але нині йому бракувало спокою. Щось його змінило: або час, або Луїза. У його душі щось відбулося. Капітан Вентворт мав чудовий вигляд; анітрохи не виявляючи колишньої журби, він говорив про Апперкросс, про Мазгроувів, навіть про Луїзу й позирав із ледь відчутним лукавством, згадуючи її ім'я; і все ж таки це не був колишній капітан Вентворт, що завжди тримався легко й невимушено; він не вмів навіть прикинутися колишнім.

Енн не здивувалась, але засмутилася, коли Елізабет зробила вигляд, нібито не впізнала його. Енн помітила, що він бачив Елізабет і вона його бачила, і в обох в очах промайнуло впізнавання; Енн була впевнена, що він сподівався, що його зустрінуть як давнього знайомого, він цього чекав, і їй боляче було дивитись, як її сестра з незмінною холодністю від нього відвернулася.

Нарешті було подано карету леді Делрімпл, чого міс Елліот чекала вже з нетерпінням; увійшов слуга й повідомив про це. Знову почався дощ, і через цю затримку суєта й розмови дозволили всім, хто був у крамниці, дізнатися, що леді Делрімпл приїхала за міс Елліот. Нарешті міс Елліот і її подруга в супроводі слуги (тому що кузен ще не повернувся) покинули крамницю; і капітан Вентворт, подивившись їм услід, повернувся до Енн, і вираз його обличчя багато більше, ніж його слова, говорив про його готовність їй служити.

— Я вам дуже вдячна, — була її відповідь. — Але я з ними не іду. Карета всіх не вмістить. Я піду пішки; люблю піші прогулянки.

— Але йде дощ.

— То нічого. Він ледве накрапає.

Помовчавши хвилину, він сказав:

— Хоч я приїхав лише вчора, встиг, як бачите, спорядитися до Бата як слід, — показуючи нову парасольку. — Я б хотів, аби ви скористалися нею, якщо ви маєте намір піти пішки, але, я гадаю, було б розважніше, якби ви дозволили мені посадити вас до портшеза.

Вона була йому дуже вдячна, але відхилила його пропозицію, повторивши, що дощ ледве накрапає, і додала:

— Я чекаю містера Елліота. Він має бути з хвилини на хвилину.

Не встигла вона промовити ці слова, як увійшов містер Елліот. Капітан Вентворт не міг його не впізнати. Це був той самий джентльмен, який, стоячи на сходах у Лаймі, супроводжував Енн захопленим поглядом, із тією лише різницею, що тепер він дивився на кузину й поводився з нею так, як може тільки привілейований родич і друг. Він увійшов; здавалося, він нікого й нічого, окрім Енн, навколо не помічав. Просив пробачити його за зволікання, засмучувався, що примусив її чекати, висловлював своє прагнення вивести її зараз же, не гаючи часу, поки дощ не посилився; і наступної миті вони вже йшли до дверей під руку, а вона могла лише кинути капітану Вентворту «Прощавайте!» й лагідний збентежений погляд мимохідь.