Вісенте Бласко Ібаньєс - Маха гола

Ці жінки уособлювали ненависть до наготи, багатовікову християнську огиду до Природи та Істини, релігійне почуття, яке повставало й обурювалось, що в цьому громадському місці, населеному святими, королями та мучениками, терплять таке жахіття.

Реновалес ставився до Гойїної картини майже з побожним захватом. У нашій історії то був перший витвір мистецтва, вільного від забобонів, очищеного від будь-яких упереджень. Цілих три сторіччя живопису, стільки славетних імен у кожному поколінні художників — і все ж таки до Гойї жодного разу не зважився іспанський пензель накидати форми жіночого тіла, зобразити на полотні божественну наготу, яка в усіх народів була головним джерелом натхнення для новонароджуваного мистецтва! Реновалес пригадав іншу картину — іншу голу жінку — Веласкесову «Венеру»*, що зберігалась на чужині. Але той витвір з’явився не внаслідок раптового натхнення, картину замовив художникові монарх, який щедро платив за полотна з голою натурою чужоземцям і зажадав чогось подібного і від свого придворного живописця.

Релігія сторіччями пригнічувала мистецтво. Великі художники, що малювали з хрестом на грудях і чотками за спиною, боялися людської краси. Вони ховали тіла під важким сукном з грубими складками або під безглуздими кринолінами, і митець навіть уявити не смів, що там під одягом. На свою натуру він дивився, як дивиться богомолець на пишну мантію святої діви, не знаючи, чи під нею жіноче тіло, чи, може, залізна тринога, на якій закріплено голову. Радість життя вважали гріхом, наготу, творіння боже, — прокляттям. Марно сяяло над іспанською землею сонце, ще прекрасніше, ніж над Венецією; марно окутував її ніжний серпанок, ще прозоріший, ніж у Фландрії: іспанське мистецтво залишалося темним, сухим, «стриманим» — і після того навіть, як сюди дійшли творіння Тіціана*. Відродження, що в усьому світі схилялося перед наготою, як перед вінцем творчої діяльності Природи, тут, в Іспанії, прикривалося чернечим каптуром або жебрацькими лахами. Осяйні краєвиди, перенесені на полотно, ставали похмурими й темними; країна сонця перетворювалася під пензлем на країну сірого неба, що низько нависало над землею могильно-зеленого кольору; а її люди оберталися на суворих ченців. Художник не малював того, що бачив, він переносив на полотно те, що відчував, частку своєї душі, а душа його тремтіла від страху перед небезпеками життя земного та перед муками потойбічного; була вона сумна, сумна — аж чорна, ніби обвуглена на кострищах Віри.

Ота гола жінка, яка поклала кучеряву голівку на схрещені руки, спокійно й невимушено відкривши кущики волосся під пахвами, стала символом пробудженого мистецтва, доти зневаженого й занедбаного. Здавалося, це легеньке тіло ледь торкається зеленого дивана та мереживних подушок і ось-ось злетить угору, підняте могутньою силою воскресіння.

Реновалес думав про двох майстрів, однаково великих і разом з тим таких несхожих. Один вражав монументальною величчю — спокійний, бездоганний і незворушний, він височів над обрієм Історії, мов грандіозний палац, на мармурових стінах якого за ціле сторіччя не з’явилося жодної тріщини. З усіх боків однаковий фасад — благородний, довершений і строгий, без крихти фантазії, без жодної примхливої деталі. То була сама поміркованість, розсудлива і зрівноважена, не здатна ні палко захоплюватись, ні втрачати самовладання; ні пориватись уперед, ні запалюватись. Другий був наче висока гора довільних химерних обрисів, помережана звивистими тріщинами та шерехатостями, як усе, що створено самою Природою. З одного боку — нагромадження голих, безплідних скель; з другого — долина, вкрита квітучими травами; внизу сад, у якому розливаються п’янкі пахощі і співають пташки; а на самій вершині чорна корона з хмар, що гримлять і метають блискавки. То була уява, яка стрімко мчала вперед, лиш іноді спинялася на хвильку, відсапувалась і знову зривалась шалено бігти, втупивши погляд у нескінченність і не відриваючи ніг від землі.

Життя дона Дієго можна описати двома словами: «Він малював». Оце й уся його біографія. Мандруючи по Іспанії чи Італії, він дивився нові картини — ніщо інше його не цікавило. При дворі короля-поета*, посеред любовних інтриг та маскарадів, він жив, як чернець, що дав обітницю живопису, завжди перед полотном і натурою: сьогодні блазнем, завтра маленькою інфантою — і не знав інших жадань, окрім доскочити вищого придворного титулу й нашити на своє чорне вбрання хрест із червоної матерії. То була висока душа, ув’язнена в холоднокровному тілі, яке ніколи не тривожило художника нервовим розладом, ніколи його творчого спокою не порушували спалахи шалених пристрастей. Через тиждень по смерті дона Дієго впокоїлася й лагідна донья Хуана*, його дружина, і вони знов поєдналися, ніби не могли існувати порізно після тривалого спільного паломництва по цьому світі, спокійної мандрівки без пригод.