Іван Нечуй-Левицький - Старо-світські батюшки та матушки

– А що, Марку Павловичу, гарний образ? – спитав отець Степан.

– Хто його зна... Диякон дуже малий, неначе дівчина, а Андрей чогось неначе дуже лютий, неначе хоче битись,– сказав несміливо Балабуха.

– От і вигадали! Тим вченим скрізь недогода! Такі образи хіба в Лаврі знайдете,– сказав гордо отець Степан.– От подивіться ж ще на цей образ!

На образі Ілія тікав на небо на страшних баских конях з огнистими червоними гривами. Іскри сипались з рота в коней, а з ніздер та з вух летів клубками дим. Червона одежа падала на землю просто на Єлисея, котрий перекинувся на сипну, задравши догори руки й ноги.

– Щось тут багато вже вогню, неначе в казках розказують про якихсь коней, що дишуть вогнем,– сказав Балабуха.

– Ет, Марку Павловичу! я думав, ви нас похвалите, а ви ні се ні те говорите,– сказав отець Степан з досадою, махнувши рукою, й побіг хутчій з церкви. За ним вийшли матушка й Балабуха.

– Хотів вам показати «Неопалиму купину > в олтарі, та вже не покажу. Ви нас осмієте,– сказав отець Степан, прямуючи через цвинтар в садок.

Тим часом, як старий Прокопович показував Балабусі образи, Онися встругнула й справді Балабусі штуку. Вона посадила погонича в пекарні полуднувати й послала дівчат на город вирвати два гарбузи. Дівчата, ладні на такі штуки, побігли на город і принесли два здорові гарбузи, ще й кілько маленьких.

– Підіть, дівчата, та вкиньте цьому паничеві в віз оці гарбузи, та добре замостіть в сіно, в задок, на самісіньке дно,– сказала Онися.

– Ми, Онисю, вкинемо в віз одного гарбуза паничеві, а другого для погонича почепимо під возом, під передком, – сказали наймички.

– Про мене, й почепіть, та тілько добре прив'яжіть, щоб додому довезли,– сказала Онися сміючись.

Дівчата достали мотузка, оперезали кругом білого гарбуза й понесли до воза. Одна наймичка помостила гарбуза в задку, на самому дні під сіном, ще й маленьких гарбузців накидала, а друга полізла під віз і причепила гарбуза до підтоків. З реготом вони побігли до хати, нагинаючись попід тином, ще й принесли два маленьких гарбузці, як двоє яблучок. Онися побігла в сіни й поклала ті гарбузці в кишеню Балабушиної хламиди.

Після такої штуки Онися накрила в світлиці стіл і поставила полудень. Сінешні двері од задвірку рипнули. В сіни ввійшли Проко-повичі з гостем. Проти їх з світлиці вийшла в сіни Онися, червона, як маківка, з веселими, блискучими, насмішкуватими очима.

– А я, мамо, вже полудень зготувала,– сказала Онися до матері.

– Добре зробила, моя доню! бо вже час полуднати,– сказала Прокоповичка.

– О, з вас добра господиня буде,– сказав поважним тоном Балабуха, поглядаючи на Онисю, як на свою будущу господиню.– Мабуть, ви через те господарювання й не вийшли до нас у пасіку.

– Коли бджіл боюсь,– сказала Онися, ледве здержуючи сміх.

– Вас і бджоли не покусали б: подумали б, що ви квітка,– сказав комплімент Балабуха.

Увійшли в світлицю й сіли за полудень. Знов пішла кругом чарка. Печена курка й пироги пощезали з тарілок. Після полудня Онися винесла на тарілці пляшку наливки. Прокоповичі частували гостя дуже привітно, як свого зятя, й просили частіше навідуватись до їх. Матушка розвела розмову про своє господарство, перелічила воли, корови, вівці, навіть свині, перелічила улики в пасіці й навіть натякнула на сотню карбованців, заховану в спряту – в скрині. Балабуха слухав, розправляючи високі коміри, й скоса водив очима за тонким станом Онисі, котра бігала то з кімнати в світлицю, то з світлиці в кімнату.

Перед вечором Балабуха почав прощатись. Прокоповичі випровадили його в ганок. Матушка винесла на ганок на тарілці пляшку з наливкою. Ще випили по чарці на ганку, й Балабуха розпрощався. Візок загойдався й залущав під ногами академіста. Коники рушили з двору. Балабуха з-за двору ще раз зняв картуза й низенько поклонився просто до Онисі. Онися закрила губи рукавом і насилу здержала сміх, а наймички виглядали в вікна з пекарні й реготались так, що на їх очах повиступали сльози.

Надворі було тихо. Жара спадала. Од садків, од верб лягли тіні й наче повівали на шлях холодком. Балабуха їхав улицями, попід високим гіллям садків, котрі виглядали з-за тинів.

«Музо моя, богине моя! – думав Балабуха, пригадуючи собі Онисю.– Яка ж ти гарна! які поетичні думи ти навіваєш на мене!»

Балабуха почутив, що під ним лежить щось тверде й таки добре муляє.

– Але як же це ти погано вимостив! Я чогось усе з'їжджаю на один бік,– сказав

Балабуха до погонича, пересовуючись з ями на другий бік.– Діана, щира Діана! висока, рівна, стан тоненький, ніжки маленькі, пальці класичні, тонкі, довгі. Ой, муляє ж, бий його сила божа! – І Балабуха знов підсунувся вище й почав вгнізджуватись, як квочка в гнізді.