Наталя Тисовська - Три таємниці Великого озера

Оксана випірнула з гітарних тремтливих хвиль і примружила очі.

- А тепер - фірмова страва!

Орися шугнула до кухні. Стук, грюк. У вітальню з кухні вповз гострий дух смаженого м’яса. На великому тарелі плив незрівнянний делікатес, що пахне таємними святкуваннями Різдва й Великодня, пахне дитинством і щастям,- качка з яблуками.

Над столом зірвалися оплески.

- Семене, от тобі ніж. Сакральна мить!

Перша ніжка - любій Оксані, друга - її молодшій сестричці, парубкам - оці шматки кістляві, а шия… о, шийку треба лишити собі! Качка розкладена по тарілках, яблука парують і спливають соком. Хвилина блаженства…

- Під таку качку гріх не випити! - Льончик Дунін вискалив зуби, наповнюючи келишки.

Червневе сонце закотилося за обрій і згасло, забираючи з собою спеку. Кутасті потвори на стінах набули вигляду таємничого та страшнуватого.

- Ну, Орисю,- чемно підвівся Левко Данилець, щоб виголосити тост,- сто років, а решта - дрібними!

Рука його швидко перехилила чарку горілки, пташиний носик зморщився на мить, але зникло в роті яблучко в качиному соку - й уже знову усмішка осяяла обличчя.

День поступився прозорій ночі, висвітленій зірками. Червнева пора дощів уже минулась, і за тиждень-два літо готове буде дихнути жаром спекотного липня, але сьогодні ще ні, сьогодні ще ніч свіжа й піднесена. Гості перейнялися цим піднесенням, і над святковим столом на хвильку стихли звуки, а в поглядах студентів, що зібралися на веселу гостину, затремтіла незрозуміла тривога.

За вікном зірвався до неба потужний регіт, свист розлігся всенькою вулицею і покотився далі, далі, до самої ріки, а там, підхоплений хвилями, поплив за течією. Молодечий голос рвав груди: «Свобода!»

- Випускники гуляють,- всміхнулась Оксана.- Налиймо ще по чарці…

- А потім - до солодкого,- підхопив Семен.

За хвилину поміж гостей - і сліду тривожного настрою.

Орися роздала швидкі команди, стіл спорожнів. Зникла таця з качкою, нема вже соком просякнутих яблук, і кiґсточки не лишилося від чудесної страви, але замість тарілок із синім малюнком на берегах стіл розцвітився череватенькими опецькуватими чашками з розсипом жовтогарячих квітів, з золотою смужкою по вінцях. І тоді торт з етажерки перенісся на святкову скатертину, і ножиці хижо перекусили мотузку.

- Хотів би я знати,- мовив Семен та нахилився над тортом із великим гайдамацьким ножем у руці,- де вам сьогодні вдалося вполювати цю красу…

- Таємниць не видаємо,- примружився Леонід Дунін; рука його поволеньки, непомітно підкралась - і лягла Орисі на плече. Зі стомленим «Ох!» і закоченими до стелі очима молодша сестричка Байда струсила нахабну руку.

Розпашіла Оксана винесла великий круглий чайник, із носика його парувало. Пахло м’ятою і вишневими гілочками. У чашках - золотава рідина по самі золоті вінця. Ще раз налити вишнівки, ще раз випити за хазяйку свята…

У двері подзвонили - наполегливо, мов поштар, коли приносить нагальну телеграму.

- Хто це може бути? - Оксана невпевнено озирнулася до Семена. Наречений знизав плечима.

Він вислизнув у сіни, штовхнув двері й відступив, даючи дорогу. Та гості не схотіли заходити досередини, а натомість лишилися за порогом. За кілька секунд Семен зазирнув у вітальню, зробив знак Оксані й, коли вона вийшла до нього в сіни, щільно зачинив двері.

- Мене мобілізують,- сказав він, повертаючи до спальні.

- Просто зараз?

- Угу.

- Але… я не розумію… серед ночі… У тебе ні валіза не зібрана, ні…- почала вона метушитися по хаті, для чогось заскочила до кухні та, не побачивши там нічого корисного, побігла назад до спальні.

На жовтій валізі відкинуте віко. Всередині - гімнастерки, шкарпетки, військові галіфе; не знати навіщо Оксана дістала з комода теплі кальсони і теж поклала у валізу. Безпомічно роззирнулася по спальні. Чекай-чекай, вона ж писала собі перелік, щоб у разі чого не забути! Він має десь тут бути… Чекай-чекай… Еге ж, ось - перераховано в стовпчик: майки - чотири штуки, мило - два шматки, рушник, військовий квиток, кружка алюмінієва, ложка… Не влізе все!… Але чому проти ночі, чому проти ночі?…

У вхідні двері делікатно постукали.

- Зараз іду! - гукнув Семен - і до Оксани: - Все, замикай валізу, якось воно буде. На мене чекають.

- Дві хвилини!

Сльози напирають, як їх стримувати? Оксанине лице - на плечі нареченого, щоб він не бачив спотвореного плачем рота, щоб не вгледів юшки, яка нестримно ллється з носа.