Джейн Остін: Емма

Френк Черчілль прочув це ім'я.

— Перрі? — звернувся він до Емми, намагаючись при цьому піймати погляд міс Ферфакс. — Мій приятель містер Перрі! Що там вони про нього кажуть? Він що — був тут сьогодні вранці? А як він зараз пересувається? Чи придбав собі екіпаж?

Емма швидко пригадала і зрозуміла його; розсміявшись разом з усіма, з виразу обличчя Джейн вона помітила, що насправді та прислухалася до їхньої розмови, хоча вдавала, що цього не робить.

— Це був такий дивний сон! — вигукнув Френк. — Не можу без сміху згадувати про нього. — А вона чує нас, міс Вудхаус, вона чує нас. Я бачу це по її щоках, по її усмішці, по її марній спробі зобразити незадоволення й насупитися. Ви тільки погляньте на неї. Бачите — саме в цей момент у неї перед очима проходить той лист, у якому вона мені про це написала: їй пригадалася в усій своїй жахливості моя тодішня обмовка, тож зараз її не цікавить нічого, крім цього, хоча вона вдає, що прислухається до інших.

Джейн на якусь мить не витримала й відверто всміхнулась; усмішка ще не зійшла з її обличчя, як вона обернулася до нього і сказала ніяковим, тихим, але твердим голосом:

— Мене просто дивує, що ви з легкістю ставитеся до таких спогадів! Інколи вони самі нав 'язливо спадають на думку, але як ви можете ними бавитися!

Френк відбувся численними жартами; але в цій суперечці майже всі симпатії Емми були на боці Джейн, а покидаючи Рендоллз і — цілком природно — порівнюючи двох чоловіків, вона відчула, що, попри всі свої дружні почуття до Френка Черчілля і попри радість від зустрічі з ним, ніколи не усвідомлювала так добре вищість особистості містера Найтлі. Викликані цим порівнянням жваві роздуми про його чесноти і стали радісним завершенням цього надзвичайно щасливого дня.

Якщо Емма інколи й непокоїлася за Гаррієт, час від часу сумніваючись у її здатності по-справжньому позбутися свого почуття до містера Найтлі та з дійсно чистим серцем прийняти пропозицію іншого мужчини, то страждати від нападів такої непевності лишилося їй зовсім недовго. Минуло декілька днів, із Лондона приїхала компанія, і не встигла Емма провести наодинці з Гаррієт і години, як пересвідчилася — о, незбагненне диво! — що Роберт Мартін повністю витіснив з її серця містера Найтлі, й лише з ним пов'язувала вона всі свої надії на щастя.

Гаррієт майже не розстроїлася — тільки спочатку мала якийсь ніяковий вигляд, але коли вона наважилася визнати, що раніше поводилася претензійно й нерозумно, обманюючи саму себе, її біль і сум'яття, здавалося, відлетіли разом із словами, минуле перестало її цікавити, а сьогодення й майбуття викликали радісне захоплення; стосовно ж схвального ставлення подруги до її вибору, то тут Емма відразу ж розвіяла будь-які сумніви, зустрівши Гаррієт щонайщирішими привітаннями. Гаррієт радісно розповідала про всі деталі того вечора, коли вони ходили до Естлі, а також обіду наступного дня, із захватом смакуючи кожну подробицю. Але що ці подробиці могли прояснити? Тепер Еммі довелося визнати той факт, що Гаррієт завжди подобався Роберт Мартін і її підкорило те, що він, попри все, продовжував любити її. Крім цього, все інше назавжди залишиться для Емми загадкою.

А все ж таки це була радісна подія; і кожний день давав їй підстави утвердитися в цій думці. Стало відомим походження Гаррієт. Виявилося, що вона — дочка торговця, достатньо багатого для того, щоб забезпечити їй достойне утримання (і він дійсно його забезпечував), і надто знатного, щоб розголошувати цей факт. От вам і шляхетне походження, за яке з такою готовністю ручалася Емма! Воно, звичайно ж, могло бути таким же бездоганним і незаплямованим, як і походження багатьох джентльменів, але ж хіба це гарантувало достойну партію для містера Найтлі чи для Черчіллів або навіть для містера Елтона! Пляма позашлюбності народження, яку неможливо вивести ані шляхетністю, ані багатством, назавжди б лишилася плямою.

Ніяких заперечень з боку батька Гаррієт не було; він пообіцяв, що дочка його отримає щедрий посаг; усе сталося так, як і мало статися, а коли Емма ближче познайомилась із Робертом Мартіном, котрий став тепер вхожим до Гартфілда, то вона сповна визнала за ним наявність і розважливості, і добропристойності, які були запорукою добробуту її подруги. Емма не мала сумнівів, що Гаррієт була б щасливою з будь-яким пристойним чоловіком доброї вдачі, але з Робертом — та ще й в його домівці — буде надія на дещо більше, на безпеку, надійність, на краще майбутнє. Гаррієт потрапить до товариства тих, що її люблять, людей більш розумних, ніж вона; віддалена від спокус, вона водночас матиме достатньо занять, щоб жити цікавим життям. Емму не покидала думка, що Гаррієт поталанило як нікому, бо вона змогла викликати сильне і тривке почуття у такого достойного чоловіка (щоправда, вона вважала, їй самій поталанило більше).