— Мені?! — скрикнула Емма, хитаючи головою. — Бідолашна Гаррієт!
Однак вона встигла взяти себе в руки і покірливо вислухати не зовсім заслужену похвалу на свою адресу.
Невдовзі прихід її батька перервав розмову. Вона не пожалкувала, бо їй захотілося побути на самоті. Її розум перебував у стані радісного збентеження й зачудування; зберігати безпристрасний вигляд було просто неможливо. Їй хотілося танцювати, співати, радісно щось вигукувати. Опанувати свої почуття й заспокоїтися достатньо для чогось раціонального вона змогла б тільки тоді, коли вдосталь находилася, наговорилася сама з собою й напригадувалася.
Її батько прийшов оголосити, що Джеймс пішов запрягати коней, аби приготуватися до їхньої тепер уже щоденної поїздки до Рендоллза, і це дало Еммі слушний привід хутенько зникнути.
Можна тільки уявити ту бурхливу радість, захват і вдячність, які вона відчувала. Тепер, коли з горизонту щастя Гаррієт зникла та єдина перешкода, той єдиний неприємний подразник, з'явилась інша реальна загроза: почуватися настільки щасливою, що в результаті могло з'явитися невиразне відчуття якоїсь невлаштованості, чогось недовершеного. Чого ще їй лишилося прагнути? Нічого — лише ставати більш гідною його, чиї помисли й судження були незмірно вищими за її власні. Нічого, крім засвоєння уроків її минулих дурощів, яке навчить її скромності та обачливості в майбутньому.
Її вдячність була щирою, її роздуми і висновки — серйозними; однак вона не могла втриматися від сміху навіть під час них. Ну як не посміятися над таким фіналом! Таке завершення того жахливого розчарування, що трапилося п'ять тижнів тому! От вам і кохання, от вам і Гаррієт!
Тепер можна буде з приємністю очікувати на її приїзд — тепер приємним буде все. Приємно також буде познайомитися з Робертом Мартіном.
А найбільшу і найщирішу радість давала Еммі думка про те, що незабаром відпаде необхідність щось приховувати від містера Найтлі. Хитрість, лицемірство, нещирість — такі ненависні їй і непритаманні, незабаром стануть непотрібними. Скоро вона зможе гарантувати йому ту повну і безмежно щиру відвертість, яку радо була готова сприймати як свій обов'язок.
У невимовно веселому й щасливому настрої виїхала Емма разом зі своїм батьком; вона не завжди прислухалася до сказаного ним, але завжди погоджувалась. І вголос, і мовчки вона поблажливо погоджувалася з його утішливим переконанням у необхідності щоденних відвідин Рендоллза, а то бідолашна місіс Вестон може образитися.
Вони приїхали. Місіс Вестон сиділа сама в передпокої; але не встигли їм розповісти, як почувається дитинча, не встиг містер Вудхаус вислухати подяку за приїзд, на яку він явно напрошувався, як на якусь мить через щілину у шторах стало видно дві фігури, що проходили повз вікно.
— Це Френк та міс Ферфакс, — сказала місіс Вестон. — Я щойно збиралася розповісти про ту несподівану приємність, яку він зробив нам своїм приїздом сьогодні вранці. Він пробуде тут до завтра, і ми переконали міс Ферфакс цей день провести з нами. Сподіваюся, що зараз вони зайдуть сюди.
Через півхвилини вони були вже в кімнаті. Емма була дуже рада з ним зустрітися, та відчувалася певна ніяковість — деякі бентежні спогади з кожного боку. Вони зустрілися радо і з посмішками, та через ніяковість розмова спочатку не в'язалася; всі повсідалися знову, проте чогось явно бракувало, і Емма почала сумніватися — чи не втратить її давно виплекане бажання побачити Френка Черчілля ще раз (до того ж, разом із Джейн) свій приємний присмак. Однак коли до товариства приєднався містер Вестон, а потім — принесли дитинча, приводу для пожвавлення вже не бракувало, як і не бракувало Френку Черчіллю нагоди і сміливості підсісти до Емми поближче і сказати:
— Я маю подякувати вам, міс Вудхаус, за згоду вибачити мені в одному з листів, що отримав од місіс Вестон. Сподіваюся, час не зменшив ваше бажання це зробити. Надіюсь, що ви не заберете назад свої слова.
— Звичайно ж, ні, — вигукнула Емма, зрадівши початку розмови. — Я дуже, дуже рада бачити вас і потиснути вам руку — і привітати вас особисто.
Він подякував їй від усієї душі, а потім із серйозним виглядом розповідав, який він вдячний і щасливий.
— Правда ж, вона виглядає добре? — спитав він, дивлячись на Джейн. — Краще ніж будь-коли, еге ж? Бачите — мій батько і місіс Вестон в ній душі не чують.
Та незабаром він повеселішав знову, а потім із усмішкою в погляді згадав про очікуване повернення Кемпбеллів і назвав ім'я Діксон. Емма почервоніла і заборонила вимовляти це ім'я в її присутності.
Читать дальше