Джейн Остін: Емма

— Ой, стосовно всього цього ще рано про щось говорити. Я буду тут, доки мене не покличуть полковник і місіс Кемпбелл.

— Може, й дійсно ще рано про щось говорити, — відповіла Емма й усміхнулася. — Але ж вибачте мені, про це вже час думати.

— Ви абсолютно праві; і про це вже подумали. Зізнаюсь вам, вірю — ви нікому не скажете, що наше проживання з містером Черчіллем в Енскумі — справа вирішена. Принаймні три місяці триватиме глибокий траур, але коли він закінчиться, то далі відкладати не буде вже причин.

— Дякую вам, дякую. Саме в цьому я хотіла пересвідчитися. Знали б ви, як мені подобається все визначене і відверте! Що ж, до побачення.

Всі друзі місіс Вестон вельми зраділи, коли вона благополучно розродилась, а ще більше зраділа цьому Емма, коли довідалася, що та стала матір'ю дівчинки. Вона ще раніше вирішила, що бажає народження саме міс Вестон. Вона нізащо не призналася б, що хотіла так тому, аби в майбутньому організувати її шлюб з одним із синів Ізабелли; просто була переконана, що дочка краще влаштує і батька, і матір. Для містера Вестона було б великою втіхою у старості (бо хтозна — навіть містер Вестон через десять років може постаріти) — сидіти біля каміна й радіти з розваг та пустощів, дивацтв та примх дитини, яку ніколи не заберуть із рідної домівки; стосовно ж місіс Вестон, то ніхто не сумнівався, що донька була б для неї більш бажаною; зрештою, було б просто шкода, якщо тій, що так добре уміла навчати й виховувати, не довелося б знову скористатися своїми талантами.

— Вона мала ту перевагу, що колись відпрацьовувала своє уміння на мені, — казала Емма, — як баронеса д'Альман на графині д'Осталіс із «Аделаїди і Теодори» мадам де Жанліс, тепер же ми побачимо, чи вдасться їй дати своїй маленькій Аделаїді більш витончене виховання.

– Інакше кажучи, — відповів містер Найтлі, — вона панькатиме її навіть більше, ніж вас, будучи водночас переконаною, що не панькає взагалі. Саме в цьому полягатиме єдина різниця.

— Бідолашна дитина! — вигукнула Емма. — Якщо буде дійсно так, то якою ж вона виросте?

— Не надто поганою. Така доля тисяч дітей. У дитинстві вона буде противною, а коли подорослішає — виправиться. Моя люба Еммо, незабаром противні й зіпсовані діти перестануть дратувати мене взагалі. Всім своїм щастям я завдячую вам, тож чи не буде моє суворе ставлення до таких дітей чорною невдячністю з мого боку?

Емма засміялась і відповіла:

— Але ви допомагали мені тим, що не давали іншим людям панькати мене. Сумніваюся, щоб я змогла виправитися самотужки.

— Невже? А я не сумніваюся. Природа наділила вас розумом, міс Тейлор навчила вас правил поведінки. Ви не могли не виправитися. Моє втручання могло рівною мірою принести і шкоду, і користь. З вашого боку було б цілком природним запитати: «А яке він має право читати мені нотації?» Боюсь, що вам — цілком природно — було не надто приємно їх вислуховувати. Я не вважаю, що приніс вам користь. Користь я приніс лише собі, зробивши вас об'єктом своїх ніжних почуттів. Я не можу думати про вас, не відчуваючи водночас, що я душі у вас не чую — при всіх ваших вадах і помилках; і, пізнавши так багато ваших недоліків, я вас кохав усе одно відтоді, як вам виповнилося тринадцять чи десь близько того.

— А я впевнена, що ви зробили для мене добро! — вигукнула Емма. — Ви часто справляли на мене виховний вплив — набагато частіше, ніж я могла тоді зізнатись. Я аж ніяк не сумніваюся в тому, що ви наставили мене на вірний шлях. А якщо сердешній крихітці Анні Вестон теж судилося стати зіпсованим дитинчам, то виявіть людяність — зробіть їй стільки ж добра, скільки ви зробили його мені, з тою різницею, що закохуватися в неї, коли їй виповниться тринадцять, не потрібно.

— Як часто, коли ще були дівчинкою, ви казали мені із задерикуватим поглядом: «Містере Найтлі, я збираюся вчинити так чи так; тато мені дозволяють, або — міс Тейлор не проти», — і ви знали, що це мені не сподобається. В таких випадках моє втручання давало вам два неприємні відчуття замість одного.

— Яким же «милим» створіннячком я була! Не дивно, що ви надовго зберегли такі зворушливі спогади про мої висловлювання.

— «Містер Найтлі». Ви завжди називали мене «містер Найтлі» — і це звучало не надто формально, бо увійшло в звичку. Але все одно таке звертання є формальним. Я хочу, щоб ви називали мене якось по-іншому, але не знаю — як саме.

— Я пам'ятаю, що колись назвала вас «Джордж», коли у мене був задерикуватий настрій, — це сталося десь років із десять тому. Я вчинила так, бо думала, що це образить вас, однак ви не заперечували, тож мені стало нецікаво і я більше цього не робила.