Джейн Остін - Емма

Він замовк, усіляко намагаючись збагнути те враження, яке справило його запитання. Вираз його очей приголомшив і потряс її.

— Моя найдорожча на світі Еммо, — мовив він. — Бо для мене ви завжди будете найдорожчою, як би не скінчилася наша сьогоднішня розмова. Моя найдорожча, всім серцем кохана Еммо, дайте мені негайну відповідь. Скажіть «ні», коли так судилося. — Та вона не знала, що й казати. — Ви мовчите, — скрикнув він надзвичайно збуджено. — Ви зовсім нічого не сказали! І наразі мені більше нічого не потрібно.

Украй схвильована такою несподіванкою, Емма ледь не зомліла. Мабуть, найвиразнішим її відчуттям був острах прокинутися від щасливого сну.

— Еммо, я не майстер виголошувати промови, — продовжив незабаром містер Найтлі голосом, у якому звучала виразна і щира ніжність, в яку просто неможливо було не повірити. — Коли б я кохав вас менше, то міг би говорити про це більше. Однак ви добре мене знаєте. Від мене ви чуєте лише правду. Я часто докоряв вам, читав вам нотації, і ви ставилися до цього так терпляче, як ніяка жінка в усій Англії. Тож люба моя Еммо, вислухайте правду, яку я вам зараз скажу, так само терпляче, як ви це робили раніше. Може, вам не зовсім подобається сама манера… Бачить Бог, мабуть, залицяльник із мене не дуже-то добрий. Але ви зрозумієте мене. Наразі я лише хочу почути ваш голос, тож не мовчіть, благаю вас.

Поки він говорив, Еммин розум напружено працював і з казковою швидкістю думки устиг збагнути, не пропустивши при цьому жодного слова, точний сенс усього, що відбувалося. Вона зрозуміла, що сподівання Гаррієт були абсолютно безпідставними, — це була помилка, омана, така ж цілковита омана, в якій раніше перебувала й вона сама; що Гаррієт була для нього нічим, а вона — усім; все те, що вона казала, маючи на увазі Гаррієт, сприймалося ним як висловлення її власних почуттів. Вона зрозуміла також, що її схвильованість, її сумніви, її небажання розмовляти містер Найтлі сприймав як намагання розхолодити його, як вияви відсутності симпатії до нього. Емма порадувалася не тільки цим відкриттям, що змусили її щоки рум'яніти від щастя; вона пораділа також з того, що таємниця Гаррієт не встигла злетіти з її уст, і вона твердо вирішила нікому й нічого про це не говорити. Це було тепер єдиною послугою, яку вона могла надати своїй бідолашній подрузі, бо не мала Емма тієї здатності до героїчних почуттів, котрі могли б спонукати її благати містера Найтлі перенести свої почуття з неї на Гаррієт як найгіднішу з них двох чи просто взяти й шляхетно відмовити йому раз і назавжди без пояснення причин, бо він дійсно ніяк не міг одружитися з ними обома. Їй було до болю шкода Гаррієт, вона відчувала щире розкаяння, але ще не втратила голову під впливом шляхетних почуттів і не збиралася діяти всупереч здоровому глузду й тим можливостям, що перед нею відкрилися. Вона завела свою подругу в халепу, і це буде її вічним докором; але сильним, як і її почуття, сильним, як ніколи раніше, було її переконання, котре полягало в тому, що вона мусить засуджувати будь-яку подібну партію як абсолютно для нього неприйнятну, як недостойну і принизливу. Тепер їй нічого не перешкоджало, хоча шлях, який мала пройти, не був гладким. Тож вона заговорила, відгукнувшись на його благання. Що відповіла йому? Те, що і мала відповісти як справжня пані. Вона сказала йому достатньо, щоби продемонструвати відсутність причин для відчаю і щоб заохотити його сказати більше самому. В якийсь момент його дійсно охопив відчай; йому так суворо веліли виявляти обережність і мовчати, що на певний час він втратив усяку надію — вона почала з того, що відмовилася слухати його. Потім сталася раптова переміна; її пропозиція пройтися трохи ще, після чого вона поновила розмову, якій щойно поклала край, — це було так несподівано! Емма розуміла, що вчинила непослідовно, але містер Найтлі милостиво задовольнився сказаним і не прагнув ніяких подальших пояснень.

Рідко, дуже рідко людям відкривається вся правда; рідко трапляється так, що хтось не намагається щось хоч трохи, але приховати, а хтось — розуміє все цілком правильно. Але в цьому випадку те, що неправильно зрозумілою була поведінка, не мало суттєвого значення, бо почуття були зрозумілі правильно. Містер Найтлі не міг приписати Еммі наявність більш чуйного серця, ніж те, що вона мала, чи серця, більш схильного відгукнутися на його почуття.

Виявилося, що містер Найтлі зовсім не підозрював про той великий вплив, що він має на Емму. Він приєднався до неї під час її прогулянки серед чагарників зовсім не для того, щоб цим впливом скористатись, а пішов за нею тому, що його турбувала її можлива реакція на новини про заручення Френка Черчілля, не переслідуючи при цьому ніякого власного інтересу, ніякого власного інтересу взагалі; він просто сподівався — якщо вона дозволить йому — розрадити її і вгамувати біль. Усе інше — це була гра моменту, безпосередній вплив почутого на його душу. Її запевнення в цілковитій байдужості до Френка Черчілля, в тому, що серце її вільне, викликали у нього радісне схвилювання й породили надію на те, що з часом йому, можливо, вдасться завоювати її прихильність; проте це не була надія на теперішнє; у той нетривалий момент, коли почуття взяли гору над розважливістю, він лише хотів почути, що йому не забороняють такої спроби. Тим більше захоплюючими стали для нього ті радісні перспективи, що поступово відкрилися йому в ході їхньої розмови. Виявилося, що він уже має ту прихильність, яку тільки збирався просити дозволу прагнути! Всього лише за півгодини він пройшов від стану повної душевної пригніченості до чогось настільки схожого на абсолютне щастя, що іншого ймення дати цьому не можна було!