Джейн Остін - Емма

Вони йшли одне біля одного. Він мовчав. Еммі здалося, що він часто поглядає на неї, намагаючись якомога повніше побачити її обличчя. І ця думка спричинилася до появи ще одного страху: не інакше, як містер Найтлі хоче поговорити з нею про свої почуття до Гаррієт; мабуть, він очікує на заохочення з її боку. Але вона не могла і не бажала виявляти ініціативу й розпочинати розмову на цю тему. Нехай він усе робить сам. Однак тиша була для неї нестерпною. При ньому це було зовсім неприродно. Вона трохи поміркувала, прийняла рішення і, силкуючись усміхнутися, почала:

— Тепер, коли ви повернулися, може, вам цікаво буде дізнатися про деякі новини, котрі вас неодмінно здивують.

— Правда? — сказав тихо і спокійно, поглянувши при цьому на неї. — Якого ґатунку новини?

— О! Такі гарні, які тільки можуть бути, — новини про одруження.

Трохи почекавши, наче намагаючись пересвідчитися, що Емма більше нічого йому не скаже, містер Найтлі відповів:

— Якщо ви маєте на увазі міс Ферфакс і Френка Черчілля, то про це я вже чув.

— Як так? — скрикнула Емма, повертаючи до нього свої палаючі щоки; бо не встигла вона це сказати, як здогадалася, що по дорозі він міг зайти до пансіону місіс Годдард.

— Сьогодні вранці я отримав записку від містера Вестона про парафіяльні справи, в кінці якої він коротко розповів про те, що сталося.

Еммі відлягло від серця, і, трохи заспокоївшись, вона сказала:

— Мабуть, ви були менш здивовані, ніж усі ми, бо вже раніше щось підозрювали. Я не забула, як ви намагалися мене застерегти. Шкода, що я не прислухалася до ваших слів… — засмученим голосом і тяжко зітхаючи. — Мабуть, я була приречена на якесь засліплення.

На якусь мить запанувала тиша, і їй здалося, що її слова не викликали в нього ніякого особливого інтересу, але раптом містер Найтлі взяв її руку, притис до свого серця і тихо, з притиском, мовив:

— Моя люба Еммо! Час залікує рану. Ваше гідне подиву почуття… ваші зусилля заради батька… я знаю, ви не дозволите собі… — Він знову притис її руку і додав переривистим і притишеним голосом: — Найпалкіші дружні почуття… обурення… Який жахливий негідник! — А потім, уже гучніше і спокійніше: — Незабаром він поїде. Невдовзі вони мешкатимуть у Йоркширі. Мені шкода її. Вона заслуговує на кращу долю.

Емма зрозуміла його; і як тільки змогла взяти себе в руки після припливу приємного здивування, відповіла, схвильована таким ніжним співчуттям:

— Ви надзвичайно люб'язні, але ви помиляєтесь, і я мушу вас поправити. Я не потребую вашого співчуття. Моя сліпота стосовно того, що відбувалося, змусила мене чинити по відношенню до них так, що мене за це завжди пектиме сором; я не втрималася від дурної спокуси і сказала та зробила багато такого, що запросто могло зробити мене об'єктом неприємних припущень, але я не маю ніяких інших причин жалкувати, що не дізналася про цю таємницю раніше.

— Еммо! — вигукнув він, радісно поглянувши на неї, — ви й справді? — але відразу ж стримався. — Гаразд, гаразд, я розумію вас — я задоволений уже тим, що ви сказали. Так він не є об'єктом ваших жалкувань! Сподіваюся, що невдовзі ви зможете збагнути це не тільки вашим розумом. Слава Богу, що ваша симпатія не переросла у щось серйозніше! Зізнаюся, що з вашої поведінки я ніяк не міг визначити міру ваших почуттів — я міг лише бути певним, що ви віддаєте йому перевагу, хоча я завжди вважав, що він на неї не заслуговував. Він ганьбить ім'я чоловіка. І хіба ж він вартий такої винагороди, як ця прекрасна молода жінка?! Джейн, Джейн, якою нещасною ти будеш!

— Містере Найтлі, — мовила Емма, намагаючись виглядати бадьорою, та насправді чимало знітившись, — я потрапила в надзвичайно двозначну ситуацію. Я не можу дозволити вам уперто триматися вашої помилки, однак оскільки в результаті моєї поведінки створилося саме таке враження, то я маю стільки ж підстав соромитися визнати, що я ніколи не любила зазначену особу, скільки б їх цілком природно мала і жінка, яка б зізналась у протилежному. Але я його ніколи не любила.

Він вислухав її й нічого не сказав. Емма хотіла, щоб він заговорив, але він продовжував мовчати. Їй здалося, що вона мусить сказати ще щось, аби заслужити його поблажливість; однак це означало ще більше принизити себе в його очах. Але вона продовжила:

— Мені майже нічого сказати на виправдання власної поведінки. Його залицяння сподобалися мені, і я не приховувала свого задоволення. Звичайнісінька, стара, як світ, історія, що нічим не відрізняється від тих, що траплялись і траплятимуться із сотнями представниць моєї статі раніше. Але від цього вона не стає більш простимою для тих, хто, як і я, прагнуть, аби їх зрозуміли. Численні обставини спричинилися до цієї спокуси. Він — син містера Вестона, він постійно приїздив сюди, він завжди подобався мені — і дуже подобався — коротше кажучи, яких би хитромудрих і численних виправдань я тут не наводила, всі вони, зрештою, зводяться до одного: він утішив моє марнославство і я з задоволенням дозволяла йому залицятися. Щоправда, з якогось часу, і вже досить давно, у мене почало складатися враження, що його залицяння позбавлені будь-якого сенсу. Для мене вони перетворилися на звичку, просто жарт, на щось таке, до чого не варто ставитися серйозно. Так, він справив на мене сильне враження, але не зачепив мої почуття. Я ніколи не кохала його. Тепер же я досить добре розумію його поведінку. Він і не мав бажання викликати в мене симпатію до себе. Це була просто ширма, за якою він ховав свої справжні почуття до іншої. Його метою було ввести в оману всіх, і ніхто не здатен був піддатись їй так швидко, як я. Однак мене не вдалось обманути, доля вберегла мене, тож — так чи інакше, але він не зміг на мене вплинути.