Джейн Остін - Емма

Виклавши свої свідчення, Гаррієт звернулася до своєї дорогої міс Вудхаус, аби та сказала, чи має вона якісь підстави для сподівань.

— Раніше я б ніколи не наважилася про це подумати, — сказала вона, — коли б не ви. Це ви сказали, щоб я придивлялася до нього і брала приклад із його поведінки, — тож я так і вчинила. Але тепер мені починає здаватися, що я можу бути гідною його; і якщо я стану його обраницею, то було б чудо з чудес.

Ця промова викликала болісні почуття, і були вони такими сильними, що Еммі довелося докласти чималих зусиль, аби спромогтися на отаку відповідь:

— Гаррієт, єдине, що я можу сказати, це те, що містер Найтлі буде останнім, хто дозволить собі демонструвати якійсь жінці почуття сильніші, ніж він має насправді.

Здавалося, що Гаррієт готова була обожнювати свою подругу за таку обнадійливу фразу. Від бурхливих виявів захвату і вдячності, котрі в цьому випадку перетворилися б на жахливі тортури, Емму врятував звук батькових кроків. Він прямував через залу. Гаррієт почувалася надто збудженою, щоб із ним зустрічатися. Вона не встигне взяти себе в руки — і містер Вудхаус розхвилюється, тому краще їй піти. Тож за енергійного сприяння своєї подруги вона вийшла через інші двері. Тільки-но вона вийшла, в Емми вирвалося мимоволі: «О Господи! Краще б я ніколи її не зустрічала!»

Решти дня і вечора, що прийшов йому вслід, не вистачило Еммі для роздумів. Вона почувалася зовсім спантеличеною, перебувала в сум'ятті від усього того, що звалилося на неї за останні декілька годин. Кожна мить приносила нову несподіванку, і кожна несподіванка несла з собою приниження. Як у всьому цьому розібратися?! У чому причина того самообману, який вона напустила на себе і серед якого жила?! Які жахливі помилки, яке засліплення розуму і серця! Вона то сиділа непорушно, то походжала — і в кімнаті, і серед чагарників; і в кожному місці, кожному положенні усвідомлювала, що вся її поведінка була хиткою і непослідовною: вона піддавалася принизливому впливу інших людей, ще принизливіше піддавалася впливу власних ілюзій; Емма вирішила, що вона — людина вкрай нещасна і що з цього дня життя її буде являти суцільне нещастя.

Спочатку була спроба зрозуміти власну душу — і зрозуміти добре. Для цієї мети було витрачено всі вільні від догляду за батьком хвилини, кожний момент мимовільного безділля.

Відколи містер Найтлі став таким дорогим для неї, про що свідчило тепер кожне її почуття? Коли почався його вплив, саме оцей вплив? Коли йому вдалося досягти такої міри її симпатії, яку вдалося колись — хоч і ненадовго — досягти Френку Черчіллю? Пригадуючи минуле, вона порівняла цих двох чоловіків — такими, якими їх завжди оцінювала відтоді, як познайомилася з останнім із них. Вона мусила зробити це значно раніше, але — який жаль! їй ніколи раніше не спадало на думку порівнювати! Вона збагнула, що завжди вважала містера Найтлі незрівнянно вищим за інших, завжди його увага і повага були для неї безкінечно дорогими. Вона побачила, що, переконуючи себе в протилежному, фантазуючи, чинячи на зло, перебувала під впливом самообману, зовсім не прислухалася до власного серця — коротше кажучи, ніколи по-справжньому не любила Френка Черчілля взагалі!

Таким був її висновок після першої низки роздумів. Отаке знання про себе отримала вона як відповідь на перше запитання при вивченні власної душі; їй не знадобилося на це багато часу. Вона була засмучена й обурена; вона соромилася всіх своїх виявлених при «дослідженні» почуттів, крім одного — почуття до містера Найтлі. Всі інші власні думки викликали в неї огиду.

Із неприпустимим і нестерпним марнославством вона вважала себе здатною проникнути в таємниці чужих душ; із непростимою самовпевненістю намагалася розпоряджатися чужими долями. Усі її погляди виявилися помилковими; їй не вдалося досягти нічого — нічого, крім негараздів. Вона накликала біду на Гаррієт, на себе і — не доведи Господи — на містера Найтлі. Якщо цьому найнерівнішому із нерівних шлюбів судилося здійснитися, то вся провина за спонукання до нього мусить лягти на неї, бо його симпатія могла виникнути лише внаслідок усвідомлення ним симпатії з боку Гаррієт. І навіть якщо це не так, то все одно — він ніколи б не познайомився з Гаррієт, якби не її дурна примха.

Містер Найтлі і Гаррієт Сміт! Перед таким єднанням меркнуло будь-що! У порівнянні з ним кохання Френка Черчілля і Джейн Ферфакс стало здаватися чимось пересічним, банальним, застарілим, чимось таким, що не викликає подиву, про що нема чого ні сказати, ні подумати. Містер Найтлі і Гаррієт Сміт! Яке підвищення становища з її боку! Яке приниження — з його! Еммі навіть подумати було страшно про те, як низько він упаде в очах оточуючих; вона вже бачила презирливі посмішки, злостиву радість і кепкування; приниження і відразу його брата і незліченні неприємності для себе. Чи можливо це? Ні, ніколи. Але ж нічого неможливого немає. Хіба це рідкість, коли чоловік неабияких здібностей і становища потрапляє в тенета особи зовсім його недостойної? Хіба це дивина, коли хтось, кому, можливо, просто бракує часу шукати собі пару, стає надбанням дівчини, котра займається такими пошуками? Хіба вперше в цьому світі зустрічаються нерівність, непослідовність, невідповідність, несумірність і несумісність? Хіба вперше випадковість і обставини (як другорядні причини) скеровують долю людини?