Джейн Остін - Емма

Вони саме входили. Містер Найтлі випередив міс Бейтс і першим устиг поглянути на Джейн. З обличчя Френка Черчілля, де він, як йому здалося, помітив приборкане сум'яття чи навіть сміх, містер Найтлі мимоволі перевів погляд на її обличчя, але вона йшла позаду і була надто зайнята своєю шаллю. Містер Вестон зайшов усередину. Двоє інших чоловіків зупинилися біля дверей, аби пропустити її. Містеру Найтлі здалося, що Френк Черчілль має намір спіймати її погляд — так пильно він на неї дивився, одначе, коли й так, то надаремне, бо Джейн пройшла повз них до передпокою і на жодного не поглянула.

Часу для подальших зауважень і пояснень не залишилося. Довелося вдовольнитися тим, що це був сон, довелося містеру Найтлі разом з усіма сісти за сучасний круглий стіл, котрий з'явився колись у Гартфілді завдяки Еммі й котрий тільки Емма завдяки своєму впливу змогла переконати свого батька поставити і використовувати саме в тому місці замість невеличкого пемброка, на який двічі на день доводилося примощувати його страви. Чаювання пройшло в приємній атмосфері, і ніхто, здавалося, не поспішав іти.

— Міс Вудхаус, — мовив Френк Черчілль, пильно придивившись до столу, який стояв позаду нього і до якого він міг сидячи дотягтися рукою, — а ваші племінники забрали з собою свої абетки — коробочку з літерами? Колись вона стояла тут. Куди вона поділась? Якийсь сьогодні вечір нуднуватий; можна подумати, що надворі зима, а не літо. Якось вранці ми добре погралися цими літерами. Я знову хочу загадати вам загадки.

Еммі ця думка сподобалася; дістали коробочку і висипали на стіл літери абетки, гратися якими ніхто, крім них двох, особливого бажання не виявив. Вони швидко почали утворювати слова одне для одного або для тих, хто ще бажав взяти участь у грі. Спокійний характер гри особливо імпонував містеру Вудхаусу, бо ігри пожвавленіші, ініціатором яких інколи виступав містер Вестон, часто псували йому настрій. Тож він сидів і з приємністю для себе та з ніжною меланхолією ремствував із приводу від'їзду «бідолашних хлопчиків» або — взявши до рук якусь випадкову літеру — з любов'ю зазначав, як гарно Емма її виписала.

Френк Черчілль поклав перед міс Ферфакс літери. Вона швидко оглянула стіл і взялася до справи. Френк сидів поруч із Еммою, Джейн напроти них, а містер Найтлі — так, що йому було зручно бачити їх усіх; тож він мав можливість бачити усе, не надто демонструючи при цьому свою увагу. Слово відгадали і з легкою посмішкою відсунули вбік. Його слід було негайно змішати з рештою літер, аби ніхто не побачив і не здогадався; Джейн треба було дивитися не через стіл на Френка, а на стіл; тож вона не встигла його змішати, і Гаррієт, радіючи кожному новому слову і не відгадавши ще жодного, відразу ж підхопила купку літер і заходилася відгадувати. Це було, як виявилося, слово «необачність», і, коли Гаррієт, торжествуючи, оголосила його, то щоки Джейн спалахнули сором'язливим рум'янцем, котрий нічим іншим пояснити не можна було. Містер Найтлі пов'язав це слово з Френковим сновидінням; але як усе це стало можливим — він просто не міг збагнути. Як удалося приспати витончений смак і розсудливість його улюблениці?! Він боявся, що справа зайшла вже надто далеко. Здавалося, що за кожним рогом на нього чатували нещирість та лицемірство. Ці літери були лише засобом залицяння та обману. Це була дитяча гра, яку Френк Черчілль обрав для того, щоби приховати свою серйознішу гру.

Із великим обуренням він продовжував спостерігати за ним; з великою стурбованістю і підозрою спостерігав він також за двома його недалекоглядними компаньйонками. Містер Найтлі побачив, як Френк приготував коротке слово для Емми і з поглядом хитрим і удавано ніяковим підсунув до неї. Він побачив, що Емма швидко відгадала його і визнала дуже цікавим, хоча означало воно щось, на її погляд, варте осуду, бо вона вигукнула: «Яка дурниця! Соромтеся!» А потім він почув, як Френк Черчілль сказав, поглянувши на Джейн: «Нехай вона відгадає — добре?», а ще так само добре почув, як Емма із запалом і сміючись почала заперечувати: «Ні-ні, не треба, не смійте, кажу вам!»

Цей галантний молодик, для якого, здавалося, кохання було просто грою і який безпардонно себе нав'язував, відразу ж підсунув купку літер до міс Ферфакс і без усякого сорому попросив розгадати. Містеру Найтлі так кортіло знати це слово, що він скористався кожною найменшою нагодою, аби підглянути, тож невдовзі здогадався, що то — «Діксон». Судячи з усього, Джейн Ферфакс теж здогадалася; вона, звичайно ж, краще розуміла приховане значення, вищий сенс отих розкладених у такому порядку літер. Вона була явно незадоволена; підвела очі й помітивши, що за нею спостерігають, почервоніла так, як він ніколи раніше не бачив, а потім промовила лише: «А я й не знала, що за умовами гри можна використовувати прізвища». Розгнівавшись іще більше, вона відштовхнула від себе літери і всім своїм виглядом демонструвала рішучість ніяких слів більше не розгадувати. Вона відвернула своє обличчя від тих, хто вчинив на неї такий напад, і обернулася до своєї тітки.