Джейн Остін - Емма

Цигани не стали чекати, доки за них візьмуться представники закону і хутко зникли. Гайберійські дівчата, не встигши до пуття перелякатися, знову отримали можливість безперешкодно походжати, а вся історія невдовзі всохла до дріб'язкового інциденту — але не для Емми та її племінників. В їхній уяві вона зберегла свою значущість, а Генрі та Джон іще довго щодня просили Емму розповісти їм історію про Гаррієт і циган, та вперто виправляли її, якщо вона хоч у якійсь найменшій подробиці відхилялася від початкової розповіді.

Після цієї пригоди минуло кілька днів, і одного ранку до Емми прийшла Гаррієт із невеличким пакунком у руці; вона присіла, трохи повагалася, а потім сказала:

— Міс Вудхаус… якщо ви маєте вільний час… я хочу вам дещо сказати… зізнатися, чи що… і тим самим покінчити з цією історією.

Немало здивувавшись, Емма попрохала Гаррієт висловитися. У манері й так само в словах Гаррієт відчувалася серйозність, і це приготувало Емму до чогось незвичайного.

— Я вважаю своїм обов'язком — і таким є моє бажання — говорити з вами на цю тему без будь-яких обмежень. Оскільки в певному відношенні я, дякувати Богові, уже стала іншою людиною, то було б надзвичайно доречно, щоб ви мали приємність про це дізнатися. Я не казатиму більше, ніж необхідно, — мені надто соромно, що я отак безоглядно дала волю своїм почуттям; сподіваюсь, ви розумієте мене.

— Так, — відповіла Емма, — здається, що розумію.

— Господи, як можна було так довго себе обдурювати! — з жаром скрикнула Гаррієт. — Це схоже на якесь безумство! Тепер він мені зовсім не видається якимось незвичайним. Мені нині усе одно — зустріну його чи ні… хіба що з них двох найменше я б хотіла бачити саме його… Дійсно обходитиму його десятою дорогою, і дружині його тепер аніскільки не заздрю. Я не захоплююся нею і не заздрю їй, як це було зі мною раніше: так, вона вродлива, чарівлива і все таке інше, але, на мою думку, дуже зла і неприязна — ніколи не забуду її поглядів того вечора! Однак запевняю вас, міс Вудхаус, я не бажаю їй зла, ні. Навпаки — нехай їм щастить разом, але це мене більше ані на мить не схвилює. А щоб переконати вас у правдивості моїх слів, я збираюся знищити те, що мені треба було знищити вже давно, те, що мені ніколи не слід було тримати при собі, — я зрозуміла це тільки тепер. — При цих словах Гаррієт зашарілася. — Однак зараз я все це знищу, і хочу зробити це саме у вашій присутності, щоб ви переконались, якою розважливою я стала. Як ви гадаєте — що всередині цього пакунку? — із сором'язливим поглядом спитала вона.

— Не маю щонайменшого уявлення. А хіба він тобі щось дарував?

— Ні — я не можу назвати це подарунками; але ці речі були для мене дуже дорогими.

Вона простягнула їй пакунок, і Емма прочитала на ньому слова «Дорогоцінні скарби». Це викликало її жвавий інтерес. Гаррієт розгортала пакунок, а Емма з нетерпінням спостерігала. Щедро загорнутою у фольгу була, як виявилося, маленька танбріджська скринька; Гаррієт відкрила її: зсередини скринька була обшита найніжнішою бавовняною тканиною, але, крім бавовни, Емма побачила лише маленький шматочок липучого пластиру.

— Ось, — мовила Гаррієт, — ви не можете не пам'ятати.

— Але ж я справді не пам'ятаю.

— Як же так! А я й не думала, що ви забудете про історію з пластирем, що трапилась у цій ось кімнаті в один із тих останніх разів, коли ми в ній були! Буквально за кілька днів до того, як у мене сталася ангіна, саме перед приїздом містера Джона Найтлі та його дружини, здається, того ж вечора. Невже ви не пам'ятаєте, як містер Елтон порізав пальця вашим новим складаним ножиком, а ви порекомендували йому скористатися липучим пластирем? Але оскільки ви пластира при собі не мали, а в мене був, то ви попросили поділитися; тож я дістала свій і відрізала йому клаптик; але цей клаптик виявився завеликим, і він відрізав менший, а з тим, що залишився, трохи побавився і віддав мені. А я ж по своїй дурості взяла та й зробила з нього скарб — зберегла, щоб ніколи ним не скористатись, а поглядати на нього час від часу, отримуючи величезну при цьому насолоду.

— Гаррієт, серденько! — вигукнула Емма, рвучко підвівшись і закривши рукою своє обличчя. — Я просто не знесу цього сорому. Чи пам'ятаю я? Так, тепер я все це згадала; все, крім того, що ти зберегла цю реліквію, — до цієї хвилини я про це нічого не знала, — але пам'ятаю порізаний палець, свою пораду щодо липучого пластира, пам'ятаю, як я сказала, що не маю його при собі! О, гріхи мої тяжкі! А в самої було повно в кишені! Це була одна з моїх хитрих штучок! До скону мені судилося червоніти від сорому. Ну що ж, — сідаючи знову. — Давай далі!